Луцій Анней Сенека: Ти з тих, хто не заслужив на те, щоб бути забавкою долі, — став недосяжним для неї!

 Тут і насувається те питання, яке по-праву і засмучує нас, і, сказати б, обеззброює: як це так, що добрі люди погано закінчують: Сократа змусили покінчити з життям у в’язниці; Рутілія{185} — жити на вигнанні; Помпея і Ціцерона — підставити горло своїм клієнтам; Катона, що був живим зразком чеснот, — упасти на меч і тим самим засвідчити, що разом з ним гине й республіка. Боляче нам, що й казати, коли дивимось на ті кривдні дарунки долі. Чого вже чекати кожному з нас, коли найкращим — найгірше доводиться терпіти? То як тут бути?

Але гляньмо, як кожен з них усе це сприйняв. Якщо мужньо, то побажай такої мужності й собі. А якщо безславно, по-жіночому, прийняли страту, — то нічого не втрачено. Так ось: або своєю стійкістю вони гідні наслідування, або своїм боягузтвом — не гідні співчуття. Якщо мужня кончина видатних мужів робить нас боязкими, а не мужніми, то хіба щось може бути більшою для нас ганьбою? Хвалімо ж, ненастанно хвалімо такого мужа й кажімо: «Скільки мужності в тобі, стільки й щастя! Ти вихопився з павутини людських нещасть — уникнув заздрості й хвороб, ступив за поріг в’язниці; ти не з тих, хто заслужив собі у богів лихої долі, а з тих, хто не заслужив на те, щоб бути забавкою долі, — став недосяжним для неї! А щодо тих, хто тільки й думає над тим, як би то услизнути, хто й у смерті хапається за життя, — ті хай ідуть до рук ката. Не оплакуватиму ні веселуна, ані плаксія: той сам утер мої сльози, а цей своїми сльозами зробив себе негідним моїх. Оплакуватиму Геракла, який спалив себе живцем; Регула, пробитого сотнями цвяхів, того ж Катона, який з такою мужністю перетерпів свої рани. Усі вони коштом якихось хвилин здобули собі вічність: через смерть прийшли до безсмертя.

Луцій Анней Сенека "Про спокій душі"

Переклад Андрія Содомори

Маргарита Матвиенко, психолог, целительница: Быть собой, сделать шаг вперёд с достоинством

Я думала несколько дней и ночей над тем, что происходит на моей родине, пока я путешествую по России. Отсюда видно, благо нет никаких барьеров информационных. Вижу и чувствую Киев, как-будто я там. Поговорила с сыном и подтвердила свои ощущения. Только сегодня сформировалось мнение, как я к этому отношусь. Потому что однозначное отношение выразить трудно - ситуация политически и экономически патовая. Я уже не могу впасть в эйфорию по поводу единства и мужества граждан - это мы проходили в 2004-м. И эйфория тогда разлетелась в щепки о личности народных "обранцив". Сегодняшних "лидеров" мы уже знаем как облупленных, причем в прямом смысле слова. От них нечего ждать - они всё проявили. Я уже точно знаю, что люди не меняются в своём нутре. И надеяться на это бессмыссленно. Ни обнаглевшая нынешняя власть, которая пожинает плоды своего управления, ни оппозиционеры, которым до боли на руку происходящее, не показали никакой здоровой потенции за всё время присутствия у руля или около него.

Сама ситуация такова, что не позавидуешь никакому президенту. Хоть и хочется сказать - сами виноваты, что довели, но это же надо разгребать. И я понимаю, что моё ощущение тупика идёт оттуда, от них. И от нас, изнутри нас.

Максим Горький: Человек

Глава 1

...В часы усталости духа, - когда память оживляет тени прошлого и от них на сердце веет холодом, когда мысль, как бесстрастное солнце осени, освещает грозный хаос настоящего и зловеще кружится над хаосом дня, бессильная подняться выше, лететь вперед, - в тяжелые часы усталости духа я вызываю пред собой величественный образ Человека.

Человек! Точно солнце рождается в груди моей, и в ярком свете его медленно шествует - вперед! и - выше! - трагически прекрасный Человек!

Я вижу его гордое чело и смелые, глубокие глаза, а в них - лучи бесстрашной Мысли, той величавой силы, которая в моменты утомленья - творит богов, в эпохи бодрости - их низвергает.