Правильне питання звучить не «чи використовувався ШІ?», а «чи працював автор?».
Без автора ШІ лишається лише інструментом. Уявімо, що два столяри мають різні пилки: один з них ручну, інший - електричну. Та жодна з них не може виготовити меблі самостійно, без столяра. Різницю ж можна побачити лише в якості готових меблів. Навіть якщо різниці не буде видно, столяр з електричною пилкою виготовить свої меблі швидше. І він точно не є гіршим майстром від того, який працював ручною пилкою. Тож автор пропонує класифікувати тексти таким чином:
✔️«Генеровано ШІ» - людина вводить запит, ШІ пише, людина публікує без суттєвого редагування. Творчий центр лежить у машині.
✔️«З підтримкою ШІ» - людина керує процесом, використовує ШІ для виконання окремих завдань, творчий центр є спільним.
✔️«З асистуванням ШІ» - людина керує всім творчим процесом, ШІ є одним із багатьох інструментів, творчий центр належить автору. Результат не відрізняється від прози, створеної суто вручну - але тоді це розрізнення вже не має сенсу.
Отже, у першому випадку, де основну частину праці виконує ШІ, якість тексту здебільшого буде низькою для отримання відзнак. У другому випадку, коли людина і ШІ співпрацюють в однаковій мірі, текст все ще лишається посереднім. І лише в третьому випадку, коли левову частку праці виконує людина, літературна якість тексту може конкурувати на ринку.
Тож, як бачимо, боротись з використанням ШІ насправді не має великого сенсу.
Більше того, наше упередження щодо ШІ може навпаки шкодити.
Автор показує це на власному прикладі - він відкрито зазначає, що для створення його книжок (переважно ілюстрації) він використовує ШІ. Здебільшого читацьке суспільство реагує негативно на згадки про ШІ і відмовляється від таких книжок, хоча знання про походження обкладинки ніяк не скасовує чи змінює якість самого тексту. Автор робить висновок, що в таких умовинах приховування згадок про ШІ є раціональним, а прозорість навпаки - ризикованою.
І найцікавіше. Коли автор працював з джерелами, він помітив, що «Дракула» Стокера - це доведена суміш з більш ранніх текстів: щонайменше це чотири оповідання Шерідана Ле Фаню, «Вампір» Полідорі, фольклорні дослідження Емілі Жерар про Трансільванію та подорожні нотатки Армініуса Вамбері. Шекспір так само майже ніколи не вигадував сюжети сам. Конан Дойл створив Холмса на основі Дюпіна По та Лекока Габоріа.
Окрім того, Дюма писав прозу не сам. Його співробітник Огюст Маке надавав результати досліджень, ескізи сюжету та нариси персонажів. Рукописи свідчать, що Дюма час від часу подавав версії Маке без жодних змін. У 1850-х роках Маке навіть подав позов проти Дюма з вимогою визнання його співавтором - без успіху, але отримав компенсацію в розмірі 145 200 франків. І саме Маке, а не Дюма, запропонував розпочати роман з опису юності Дантеса в Марселі, а не з епізоду в Римі - рішення, яке є визначальним для драматичного ефекту книги. Як засвідчено документами, Дюма керував справжньою «фабрикою романів» - подібною до майстерні Огюста Родена, де асистенти створювали скульптури, а майстер наглядав за процесом. Чому метод Дюма - брати чужий вихідний матеріал, доручати написання чернетки оплачуваному співробітнику, публікувати результат частково без змін під власним ім’ям, отримуючи оплату за кількість слів - є естетично та етично прийнятним, тоді як використання мовної моделі ШІ як інструменту в рамках свідомо керованого творчого процесу не має бути таким?
Літературознавиця Юлія Кристева у 1966 році ввела поняття інтертекстуальності: майже всі тексти містять посилання на попередні тексти, свідомі чи приховані.
Гарольд Блум радикалізував цю ідею у праці «Тривога впливу»: значення вірша виникає виключно з його зв’язків з іншими віршами.
А Ролан Барт у праці «Смерть автора» проголосив автора лише «scripteur» - тим, хто виникає одночасно з текстом.
Тобто уявлення про те, що автор створює щось з нічого - фікція. Те, що робили автори, не було винаходом з нічого, а засвоєнням, трансформацією, рекомбінацією. Саме так і працює література.
Іноді варто просто прислухатись до тих, хто вже висловився на цю тему. Т. С. Еліот писав у 1920 році: «Незрілі поети імітують; зрілі поети крадуть; погані поети псують те, що беруть, а хороші поети роблять з цього щось краще - або принаймні щось інше».
У 1920 році Трістан Цара опублікував інструкцію зі створення вірша: взяти газету, вирізати слова, покласти їх у мішок, пострусити, витягнути і переписати у новому порядку. Курт Швіттерс створював мистецтво з квитків на трамвай.
У кожному з цих випадків оригінальність полягала не в матеріалі, а в композиції.
Боб Ділан, лауреат Нобелівської премії з літератури 2016 року, описав у журналі «Rolling Stone», як він створював текст для пісні «Subterranean Homesick Blues»: він вирізав рядки з газет і журналів, розрізав їх на шматочки, перекомпоновував. Тренер з письма Д. Л. Хьюз влучно сформулював суть: коробка Ділана - це автомобіль з механічною коробкою передач. ChatGPT - це той самий автомобіль з автоматичною коробкою передач. Змінюється коробка передач, а не принцип руху.
Тож уявлення про те, що література виникає з нізвідки, є фікцією. Автори роблять те, що вони завжди робили, - поглинають, ущільнюють, генерують. Вони читають, засвоюють, рекомбінують.
Велика мовна модель (Large Language Model) структурно робить те саме, тільки швидше.
Але є й кардинальна різниця, яка полягає не в структурі, а в масштабі - та в наявності чи відсутності втіленого досвіду, особистих спогадів та естетичного задуму. Скажімо, Ділан, перекомпоновуючи текст з вирізок, реагував на В’єтнам. Велика мовна модель (LLM) не реагує ні на що. Але людина, яка використовує її як інструмент, цілком може реагувати на щось. Тож автор робить висновок, що справжньою причиною істерії щодо ШІ у наш час є фікція оригінальності. Саме вона робить детектори ШІ правдоподібними, заборони - розумними, а прозорість - ризикованою. Як тільки її розвіяти - за допомогою Кристевої, Дюма, власного експерименту на собі - все інше набуває нового порядку: стає можливою таксономія (класифікація тексту за залученістю ШІ), стає видимою роль кураторства, з’являється можливість поставити правильне запитання.
Насамкінець перекладаю підсумковий абзац статті Воглера:
«(Вище вказані приклади) демонструють незмінну закономірність: кожне покоління розробляло нові методи рекомбінації, кожне покоління порушувало ними поняття оригінальности своєї епохи, і кожне покоління зрештою канонізувало ці методи - аж до Нобелівської премії. Етично вирішальним є не питання, чи використовується ШІ, а питання про ступінь людського творчого контролю над процесом рекомбінації. Той, хто здійснює цей контроль, хто курує матеріал, несе за нього відповідальність і прозоро його документує, стоїть у традиції, яка старша за інформатику. Мій трирічний експеримент на собі документально підтверджує цю різницю з емпіричною очевидністю: крива зростання з 1,5 до 4,9 зірок свідчить не про те, що ШІ стає кращим, а про те, що автор вчиться володіти своїм інструментом. Питання, яке залишається, - не «Чи можна використовувати ШІ?», а «Чи є що сказати авторові?»
Комментариев нет:
Отправить комментарий