Мова здається нам чимось настільки природним, що ми рідко замислюємося над фундаментальним питанням: хто її створює? Якщо ми говоримо українською, англійською чи китайською, важко назвати конкретного автора цих мов. Вони виникали протягом поколінь, змінювалися під впливом мільйонів людей і поступово набували граматики, словника та складної системи значень.
Але існує й інший спосіб виникнення мови. Людина може свідомо сісти й спроєктувати її: визначити граматику, створити правила словотворення, підібрати лексику і запропонувати все це спільноті. Саме таким шляхом виникло есперанто, створене Людвіком Заменгофом.
Між цими двома способами виникнення мови лежить надзвичайно цікава різниця — різниця між емерджентним і конструкторським інтелектом.
Мова без автора
Особливо яскраво перший тип можна побачити на прикладі нікарагуанської жестової мови.
У Нікарагуа в другій половині ХХ століття виникли спільноти глухих дітей, які до цього не мали доступу до усталеної національної жестової мови. Діти почали використовувати жести для спілкування між собою. Спочатку ця система була відносно простою. Але в міру того, як нові покоління дітей приєднувалися до спільноти, система ставала дедалі складнішою.
Виникали стабільні способи вираження відносин між подіями, часу, простору, учасників дії та інших абстрактних понять. Формувалася граматика.
Найважливіше тут те, що не було центрального конструктора.
Ніхто не зібрав дітей і не сказав: «Ось правила вашої мови. Ось порядок слів. Ось система граматичних категорій». Не існувало комісії, яка проєктувала мову.
І все ж система правил виникла.
Це надзвичайно важливий феномен. Він показує, що складна структура може виникати не лише внаслідок свідомого планування, а й унаслідок взаємодії великої кількості окремих носіїв.
Кожна дитина використовує мову для власних потреб. Вона наслідує одні способи вираження, змінює інші, створює нові. Інші діти приймають частину цих нововведень і відкидають інші. Поступово повторювані рішення стабілізуються.
Так виникає структура, якої ніхто не придумав цілком, але яку створили всі разом.
Це можна назвати емерджентним мовним інтелектом.
Інтелект, якого немає в жодній окремій голові
Слово «емерджентний» тут особливо важливе.
Уявімо мурашник. Окрема мураха має дуже обмежену інформацію про те, що відбувається в усій колонії. Але колонія загалом може будувати надзвичайно складні структури й ефективно організовувати свою діяльність.
Подібний принцип можна побачити і в людських символічних системах.
Окрема людина не обов'язково розуміє всю систему мови. Носій може чудово говорити, не знаючи, що таке «синтаксис», «морфологія» чи «рекурсія». Він не має в голові повної наукової моделі мови.
Проте спільнота мільйонів людей здатна створити систему, складність якої значно перевищує те, що було свідомо спроєктовано будь-якою окремою людиною.
У цьому сенсі мова є своєрідним розподіленим інтелектом.
Її граматика ніби існує не в одному мозку, а в мережі взаємодій між мозками.
Тому емерджентний інтелект можна описати як здатність системи породжувати структуру через взаємодію своїх елементів, не маючи єдиного центру управління.
Інший шлях: інтелект конструктора
Есперанто виникло принципово інакше.
Людвік Заменгоф не чекав, поки мова поступово сформується в певній спільноті. Він створював її свідомо.
Він аналізував природні мови, вибирав граматичні принципи, визначав правила словотворення, формував словник і прагнув зробити систему регулярною та доступною для міжнародного спілкування.
Це вже інший вид інтелекту — конструкторський, або інженерний.
Його характерна риса — здатність не просто знаходити закономірності в готовій системі, а навмисно створювати систему закономірностей.
І тут виникає принципова відмінність.
Емерджентний інтелект запитує:
«Які правила можуть виникнути, якщо багато людей взаємодіють між собою?»
Конструкторський інтелект запитує:
«Якою має бути система правил, якщо я хочу досягти певної мети?»
У першому випадку структура є результатом самоорганізації.
У другому — результатом проєктування.
Але есперанто теж перестає бути творінням одного розуму
Проте існує важливий парадокс.
З моменту створення есперанто перестало бути виключно продуктом Заменгофа.
Мова потрапила до спільноти людей — і почала жити власним життям. Її носії використовували слова й конструкції в реальних ситуаціях, створювали нові вислови, змінювали відтінки значень, виробляли культурні норми.
Тобто навіть штучно спроєктована мова, потрапивши в суспільство, частково переходить від конструювання до емерджентного розвитку.
Це надзвичайно загальна властивість людських систем.
Можна спроєктувати правила гри, але неможливо повністю спроєктувати культуру, яка навколо цієї гри виникне.
Можна створити закон, але неможливо наперед визначити всі соціальні практики, які виникнуть навколо нього.
Можна створити мову, але неможливо повністю визначити, якою вона стане після того, як нею почнуть користуватися тисячі людей.
Два обличчя людського інтелекту
Тому, можливо, протиставлення «природна мова — штучна мова» не є найцікавішим.
Глибше протиставлення виглядає так:
інтелект, який створює структуру свідомо, і інтелект, який створює структуру через взаємодію.
Перший можна назвати конструкторським.
Другий — емерджентним або структурогенним.
Конструктор бачить хаос і говорить:
«Я створю правила».
Емерджентна система робить щось інше:
«Давайте взаємодіяти — і подивимося, яка структура виникне».
І, можливо, саме друга здатність є однією з найбільш фундаментальних властивостей людського інтелекту.
Адже люди постійно створюють речі, яких не створювала жодна окрема людина: мови, традиції, ринки, міста, наукові парадигми, жаргон, моральні норми, культурні символи.
Ми не лише думаємо.
Ми створюємо системи, які потім починають думати своєю структурою — ніби колективний розум отримує властивості, яких не мав жоден його окремий учасник.
Від мови до загальної теорії інтелекту
Звідси можна зробити ще ширший висновок.
Можливо, інтелект — це не лише здатність окремого мозку розв'язувати задачі. Існує ще одна його форма: здатність породжувати та підтримувати структуру у взаємодії з іншими.
У такому разі людська цивілізація є не просто сумою окремих інтелектів.
Вона є системою, у якій мільярди окремих розумів постійно залишають одне одному символічні сліди. Наступна людина використовує створене попередньою, змінює його і передає далі. Через тисячі таких циклів виникають структури, які жодна людина не могла б спроєктувати цілком.
Нікарагуанська жестова мова демонструє цю здатність у майже лабораторно чистій формі: мовна система може народитися без єдиного автора.
Есперанто демонструє протилежний полюс: одна людина може спробувати спроєктувати мовну систему свідомо.
А подальша історія есперанто показує третю істину: щойно система потрапляє до живої спільноти, вона знову стає емерджентною.
Тому, можливо, найточніше визначення людського мовного інтелекту полягає не в тому, що людина «вміє говорити».
Людина має здатність створювати структури — свідомо, несвідомо і колективно — а потім передавати їх іншим розумам, які продовжують їх змінювати.
Саме на межі між конструюванням і самоорганізацією виникає культура.
І, можливо, саме там починається найцікавіша форма інтелекту — інтелект, який здатний створювати те, чого не планував жоден окремий розум.