Прикрепленный пост: "LIBER INTELLEGENTIA DENUDATA"

закен магид Элиягу бен Барух Гер-Харарим, Ph.D. (zaken magid Eliyahu ben Baruch Ger-Hararim, Ph.D.) LIBER INTELLEGENTIA DENUDATA"

В отличие от своих предшественников, как античных, так средневековых и ренессансных, рассматривавших человека как микрокосм, отражающий в себе общие закономерности «большого» мира, итальянский монах-доминиканец Джованни Пико делла Мирандола (XV в.) выносит человека за пределы космической иерархии и противопоставляет ей. Человек есть особый, «четвёртый» мир космической иерархии, не вмещаемый ни в один из трёх «горизонтальных» миров её традиционно неоплатонической структуры (элементарного, небесного и ангельского); он вертикален по отношению к ним и пронизывает их всех. Он не занимает срединное место среди ступеней иерархии, он вне всех ступеней. Человек поставлен в центр мира, он не обладает собственной особой (земной, небесной, ангельской) природой, ни смертностью, ни бессмертием, он должен сформировать себя сам, как «свободный и славный мастер». И вид, и место человека в иерархии сущностей могут и должны быть исключительно результатом его собственного, свободного — а стало быть, и ответственного — выбора. Он может подняться до звёзд и ангелов, может опуститься и до звериного состояния. Именно в этом видит Пико прославляемое им «высшее и восхитительное счастье человека, которому дано владеть тем, чем пожелает, и быть тем, чем хочет». Природа человека рассматривается как итог постоянного процесса становления, самостоятельного, сознательного и ответственного выбора. «Божественность» человека - в том, что он «создан по образу Божию» (Быт. 1:27) и призван самостоятельно достичь Его подобия, которое — как и всякое человеческое совершенство — не дано, но достижимо.

***

КАББАЛА (Qabalah "Предание")

ИЕРАРХИЯ СВЕТА

Сам МАКРОкосмос (букв. "большое устроение"; Гадоль Олам, Творец-"Борэ", "трансцендентный / абсолютный / духовный / божественный мир", "Эйн Соф", "Кхоль Йехоль" - "Всевышний", Бог, Брахман-Атман, Ади-Будда) - это, в первую очередь, Свет ("Ор"):

«...  И сказал Бог: да будет свет. И стал свет (Vayomer Elohim yehi or vayhi or)...» (Бытие 1:3);

  «... И свет ("фоос") во тьме ("скотиа") светит ("файноо"), и тьма не объяла ("каталамбано", букв. "объять, охватывать", "вбирать, воспринимать" ) его...» (Иоанн, 1:5); 

«... и свет обитает с Ним...» (Даниил 2:22);

«... Ты одеваешься светом, как ризою, простираешь небеса, как шатер...» (Пс. 103:2);

«... единый ("монос") имеющий бессмертие ("атанасиа"), Который обитает ("ойкео") в неприступном ("апроситос") свете ("фоос"), Которого никто из человеков не видел и видеть не может. Ему честь ("тимэ") и держава ("кратос") вечная ("айониос")! Аминь...»  (1-е Тимофею 6:16);

«... лица Моего не можно тебе увидеть, потому что человек не может увидеть Меня и остаться в живых...» (Исход 33:20);

«... Бога не видел никто никогда; Единородный Сын, сущий в недре Отчем, Он явил...» (Иоан 1:18).

Свет ("Ор",  "Гор", "Ур", "Афар", "Нур",  "Нурум", "Ра","Фоос", "Джиоти",  "Вишва", "Лайт", "Люкс", "Секай", "Ган") – это изначальное, несотворенное свойство Бога, выражающее Его бесконечную полноту ("плерому") и совершенство ("телейосэ").   

Андрій Поцелуйко: Філософське мислення і рефлексія: у чому їхній зв'язок?

 Філософське мислення часто пов'язують із рефлексією, однак ці поняття не є тотожними. Щоб зрозуміти їхній взаємозв'язок, важливо розрізняти окремий акт мислення та філософію як особливий спосіб мислення.

Людське мислення може бути автоматичним або свідомим. Автоматичне мислення відбувається швидко, майже без контролю, тоді як свідоме передбачає цілеспрямоване обдумування, аналіз і прийняття рішень. 

Рефлексія є не будь-яким свідомим мисленням, а лише тим, що спрямоване на самого суб'єкта. Вона полягає в аналізі власних думок, переконань, мотивів, почуттів, способів міркування та вчинків. Іншими словами, рефлексія — це мислення про власне мислення.

Не кожне філософське міркування є рефлексією. Коли філософ розмірковує про природу буття, свободу, справедливість, красу чи сенс життя, його увага може бути спрямована насамперед на світ, а не на самого себе. Такі роздуми залишаються філософськими, хоча не завжди є рефлексивними в безпосередньому значенні цього слова.

Водночас філософію як спосіб мислення неможливо уявити без рефлексивності. Філософ не лише ставить запитання про світ, а й постійно аналізує, як саме людина мислить, що є підставою її знання, наскільки надійними є її аргументи та чи не приховані в її судженнях необґрунтовані припущення. Філософія звертає увагу не тільки на відповіді, а й на сам процес пошуку цих відповідей. Саме тому вона здатна критично переглядати власні поняття, методи й висновки.

Отже, окремий акт філософського мислення не завжди є рефлексією. Проте рефлексивність становить одну з визначальних характеристик філософії як особливого способу мислення. Саме завдяки здатності осмислювати власні засади, перевіряти аргументи й критично ставитися до самого процесу пізнання філософія відрізняється від багатьох інших форм інтелектуальної діяльності.

Андрій Поцелуйко: Біохімічні основи інтелекту людини: від генетичної програми до функціонування мозку

 Інтелект людини є складною властивістю нервової системи, яка виникає внаслідок взаємодії великої кількості біологічних, психологічних і середовищних факторів. Його неможливо пояснити існуванням одного «гена інтелекту» або окремого біохімічного механізму. Здатність людини навчатися, запам’ятовувати інформацію, розв’язувати нові завдання, планувати, адаптуватися та формувати абстрактні моделі світу залежить від роботи величезної кількості нейронів і синаптичних зв’язків. У свою чергу, функціонування цих систем визначається складною взаємодією генетичної програми, молекулярних процесів, розвитку мозку, енергетичного обміну, гормональної регуляції, нейромедіаторних систем, імунних механізмів і життєвого досвіду.

Генетичний рівень: не програма готового інтелекту, а програма розвитку

Генетичні фактори є одним із фундаментальних рівнів організації нервової системи. Однак їх не слід розуміти як набір генів, кожен із яких відповідає за певну кількість балів IQ. Інтелект є полігенним феноменом: на його формування можуть впливати численні генетичні варіанти, ефекти яких зазвичай дуже малі та взаємодіють між собою.

Гени кодують білки, що беруть участь у розвитку нейронів, міграції нервових клітин, формуванні аксонів і дендритів, утворенні синапсів, роботі рецепторів, іонних каналів, внутрішньоклітинних сигнальних систем та енергетичному забезпеченні мозку. Тому генетичний вплив на інтелект є переважно опосередкованим: генетичні відмінності можуть змінювати властивості нервової системи, а вже ці властивості впливають на когнітивне функціонування.

Особливо важливо, що генетична інформація не працює ізольовано. Реалізація генетичної програми залежить від умов розвитку організму, харчування, гормонального середовища, стресу, сну, захворювань та інших факторів.

Андрій Поцелуйко: Піраміда Маслоу, розтягнута на вічність: есе про духовну еволюцію в системі Майкла Ньютона

 Іноді дві теорії, що виникли в абсолютно різних інтелектуальних світах, починають дивним чином перегукуватися між собою. Одна народжується в академічній психології XX століття, інша — в езотеричній традиції регресивного гіпнозу; одна спирається на спостереження за поведінкою людей у межах одного життя, інша — на розповіді про життя між життями. Проте, коли читаєш книги Майкла Ньютона після знайомства з гуманістичною психологією Абрахама Маслоу, виникає майже фізичне відчуття дежавю. Складається враження, ніби Ньютон узяв піраміду Маслоу і розтягнув її не на десятиліття людської біографії, а на тисячі років духовної історії душі.

У цьому полягає одна з причин надзвичайної привабливості ньютонівської космології. Вона не просто пропонує потойбічний світ; вона пропонує структуру розвитку, яка інтуїтивно здається знайомою сучасній людині. Якщо традиційні релігії часто описують загробне існування як суд, винагороду або покарання, то Ньютон описує його як освітній процес. Душі навчаються, помиляються, аналізують досвід, планують нові втілення, працюють із наставниками, переходять із класу в клас. Це вже не палац небесного царя і не в’язниця грішників, а радше космічний університет.

Саме тут і з’являється паралель із Маслоу.

Абрахам Маслоу запропонував одну з найвідоміших моделей людської мотивації. У її класичному вигляді людина починає з базових потреб — їжі, сну, фізичного виживання. Потім вона прагне безпеки, стабільності, захисту. Далі виникає потреба належати до групи, бути коханою, прийнятою. Після цього — прагнення поваги, досягнення, статусу. І нарешті — самоактуалізація, реалізація власного потенціалу. Наприкінці життя Маслоу додав ще один рівень, який вважають його найглибшим відкриттям, — самотрансценденцію, тобто вихід за межі власного его, служіння чомусь більшому, переживання єдності з іншими людьми, природою або космосом.

Якщо уважно придивитися до описів Ньютона, то його молоді, зрілі та старі душі проходять майже ту саму траєкторію.

Молода душа в нього захоплена матеріальним світом. Вона хоче досягти успіху, здобути владу, накопичити ресурси, отримати визнання, перемогти конкурентів. Вона любить порядок, дисципліну, ієрархію, сильні держави, армії, корпорації, релігійні структури. Її уроки пов’язані з контролем, відповідальністю, силою, ефективністю. Це дуже нагадує середні поверхи піраміди Маслоу — безпеку, престиж, повагу, досягнення.

У цій точці життя ще сприймається як поле боротьби. Інші люди — це союзники, суперники, підлеглі, керівники, партнери, вороги. Світ складається з ролей, статусів і правил. Успіх здається головним доказом власної цінності.

Проте в певний момент, за Ньютоном, настає перелом.

Андрій Поцелуйко: Homo technologicus: людина як технологічний етап еволюції матерії

 Вступ. Ким є людина?

Спроби визначити сутність людини супроводжують філософію від самого її виникнення. Людину називали Homo sapiens — людиною розумною, підкреслюючи її здатність мислити, пізнавати й усвідомлювати себе. Її називали Homo faber — людиною, що виготовляє, акцентуючи увагу на праці, інструментальності та здатності створювати штучні предмети. Нарешті, у ХХ столітті з'явилося поняття Homo ludens — людина, що грає, завдяки якому гра, символічна діяльність і культура постали як фундаментальні характеристики людського існування.

Проте всі ці визначення, попри свою глибину, можна розглядати як часткові. Людина справді розумна, справді виготовляє речі й справді грає. Але за цими властивостями можна побачити ще фундаментальнішу рису: людина є істотою, яка систематично створює технологічні засоби для зміни умов власного існування.

Тому людину можна концептуалізувати як Homo technologicus — людину технологічну.

Йдеться не просто про те, що людина користується інструментами. Технологічність у цьому розумінні є не зовнішньою характеристикою, а способом буття. Людина не просто пристосовується до середовища, як це роблять інші організми. Вона дедалі більшою мірою пристосовує середовище до себе. Вона створює одяг замість шерсті, житло замість природного укриття, землеробство замість простого збирання їжі, медицину замість пасивного прийняття хвороб, міста замість природних поселень, машини замість власної фізичної сили, комп'ютери замість обмежень біологічної пам'яті, а зрештою — штучні біосфери, які можуть дозволити життю існувати поза Землею.

Андрій Бондар: Пролегомени до теорії знецінення

Пролегомени до теорії знецінення 

1. Не переймайтеся, коли вас знецінюють. Це не більше, ніж звичайна неприємність. Знецінення передбачає зниження ціни, що вже встановлена кимось іншим. 

2. Корінь у слові "знецінення" – "цін-". Тобто "ціна". А ціна – категорія економічна. Знецінення – це емоційна і суб'єктивна спроба переоцінки. Слово з двома префіксами, яке нібито відбирає чиюсь ціну або цінність, нівелюючи її і зневажуючи цілком або частково. А в дійсності воно означає приємну для вас річ: ціна на вас – чи то реальна, чи то символічна – таки існує. 

3. По-справжньому варто хвилюватися, коли вам визначають ціну, або накидаючи вам невластиві якості, або вас із кимось плутаючи, або нічого про вас толком не знаючи. А надто варто непокоїтися, коли у процесі такої оцінки вашу ціну невиправдано завищують. 

4. Завжди бійтеся тих, хто вас переоцінює. Ціна – категорія складна й економічна, повторюю, насамперед. Її наявність означає, що на "ринку" ви досить давно, що складаєтеся з купи різних чинників і маєте те, що в мистецтвознавстві називають "провенансом", тобто "попередньою історією". А от оцінка – завжди емоційна, одинична та цьогочасна. Між ціною та оцінкою пролягає провалля, заповенене невіглаством, амбіціями і фальшивими уявленнями. 

5. Люди, які вас переоцінюють, вимагатимуть від вас літературних проривів і функції безпомильного морального компаса суспільства. Як правило, наслідком переоцінки якраз є спроба забрати у вас право на помилку і можливість ескапізму. 

6. Люди, які вас знецінюють – прекрасні, бо допомагають вам утвердитись у власному шляху, показують слабкі місця, тримають у тонусі. Вони несуть злу енергію, якій радісно протистояти. Натомість ті, котрі вас переоцінюють, вимагають від вас тонусу навіть тоді, коли ви вичерпані, як тисячолітній шаманський бубон.

7. Тому краще бути знеціненим, аніж переоціненим. Бо ціна – сума уявлень про вашу особу вас самих і тої спільноти, в якій ви існуєте. Знецінення ніколи не здатне знищити вас по-справжньому, бо справжній/справжня ви формувалися роками і не можете впасти від одного подуву вітру. 

8. Якщо ж ви знецінення боїтесь і внутрішньо готові бути знищеним/знеціненим (знищеною/знеціненою), це означає, що ви будували своє життя на примарному фундаменті, і вам потрібно самим зробити собі переоцінку. А отже, для того, щоби не перейматися чужими знеціненнями, варто скласти самому/самій собі відповідну ціну.

Михайло Назаренко: Про Джона Краулі (John Crowley)

Помер один із найкращих - і найбільш недооцінених - американських письменників, Джон Краулі (John Crowley). Спочатку про те, що він писав, а далі - що він означав особисто для мене. 

Краулі мав необережність дебютувати фантастичним романом "Глибина" (1975) - це "Гра престолів", стиснута до двохсот сторінок і, що важливо, повністю закінчена. Після меланхолійної постапокаліптики "Машинне літо" (1979) один критик написав: "Краулі може стати Бредбері 80-х" - але він таки став Джоном Краулі: його наступна книга, "Маленьке, велике" (1981) - не просто найкращий американський фентезійний роман; це взагалі один із найкращих романів останніх десятиліть. "Фентезі", власне, не дуже точне визначення: книгу написано на помежів'ї з магічним реалізмом, і найближчий аналог - це "Сто років самотності", якби їх переписав Набоков. Краулі побудував роман на образах британського фольклору, Шекспіра, Кітса, Керролла - і при цьому зробив чарівним і магічним повсякденне життя, від сніданків до ковзанок, від поїздки в метро до перегляду мильних опер. "Маленьке, велике" не раз, починаючи з першого видання, пробували позиціонувати як мейнстрим, але марно, й роман так і залишився "культовим", тобто таким, про який ви ніколи не дізнаєтеся, доки вам його не підсуне людина, якій його підсунув хтось іще.

Далі був монументальний чотиритомник - "Египетський цикл" (1987-2007. Not Egypt, but AEgypt!). Краулі терпіти не міг, коли його порівнювали з Еко, але ніде правди діти: "Египет" починається майже з того ж, що й "Маятник Фуко" (історик-невдаха вигадує герметично-конспірологічну теорію), йде зовсім в іншому напрямку, аби наприкінці кружним шляхом прийти до майже тих самих метафізичних висновків. Це дуже довгий, дуже повільний і, зрештою, дуже переконливий текст про... ну, зокрема про те, що, уявляючи інше минуле, ми можемо створити інше майбутнє. Про звільнення з гностичної тюрми, яке приходить, коли ми розуміємо, що двері й не були замкнені.

Останній з ключових романів Краулі - "Ка: Дар Оуклі в руїнах Імру" (2017): історія людства від кельтської Європи до Америки близького майбутнього, показана з точки зору безсмертної ворони. А по суті - це роман про смерть: про те, чим вона є. Дуже рідко романи, які обіцяють сказати, чим є життя і смерть, досягають мети, не перетворюючись на коельйо. Краулі на останній сторінці "Ка" виконує обіцянку.

Андрій Поцелуйко: Коли тіло стає світлом: містичне уявлення про трансформацію людини

 У різних духовних традиціях існує одна надзвичайно давня ідея: людина не зводиться до свого фізичного тіла. За цією ідеєю, у глибині людської істоти існує свідомість, душа або тонка енергетична природа, яка може розвиватися й поступово переходити в інший стан існування. Найрадикальнішим образом такої трансформації є уявлення про те, що духовно реалізована людина наприкінці життя не просто помирає, а її тіло розчиняється у світлі.

Одне з найбільш виразних описань цього явища зустрічається у тибетському буддизмі, особливо в традиції Дзогчен. Тут відоме поняття «райдужного тіла» — ja lü. У традиційних оповідях говориться, що практик, який досяг надзвичайно високого рівня реалізації, під час смерті може здійснити особливу трансформацію. Фізичне тіло поступово зменшується або, за деякими описами, повністю зникає, а явище супроводжується світлом та іншими незвичайними проявами.

Для самої традиції це не означає, що людина просто перетворилася на фізичний «згусток енергії». Сенс значно глибший. Практик нібито реалізує природу свідомості, яка від початку не відділена від реальності. Тому світло тут є не матеріалом, з якого виготовляється нове тіло, а символом і проявом первісної природи свідомості.

В індійських духовних традиціях картина дещо інша. Тут важливе поняття мокші — звільнення від сансари, нескінченного циклу народження і смерті. Йог, який досяг повного звільнення, уже не повинен повертатися до звичайного існування. В окремих традиціях говорять про jīvanmukta — того, хто звільнений ще за життя. Після смерті його індивідуальне існування більше не продовжується звичайним способом.

«Секс – это грех или нет?»

... Церковь всегда относилась к браку с огромным уважением. Настолько большим, что возвела его в степень таинства. Подумай только: брак стоит рядом с Крещением, Миропомазанием и другими священнодействиями Церкви. Если бы супружеская жизнь сама по себе была чем-то нечистым, Церковь никогда не решилась бы назвать её таинством. Более того, апостол Павел сравнивает любовь мужа и жены с отношением Христа и Церкви. Это одно из самых возвышенных сравнений во всём Новом Завете. Значит, в самом браке и супружеской любви содержится нечто священное, способное стать отражением Божественной любви.

Но тогда возникает другой вопрос: почему же Церковь так много говорит о целомудрии? Потому что христианство защищает любовь от её разрушения. Подобно тому как берега защищают реку от превращения в болото, так и нравственные заповеди защищают человеческую любовь от распада. Целомудрие – это не отрицание любви и не страх перед телом. Это способность видеть в человеке больше, чем тело. Это способность помнить, что перед тобой бессмертная личность, созданная по образу Божию. Там, где исчезает это видение, любовь постепенно превращается в потребление, а человек – в предмет.

Впрочем, христианство знает и другой путь. Есть люди, которые не вступают в брак ради более полного посвящения себя Богу. Это путь монашества и девства. Но очень важно понимать: монашество выше брака не потому, что тело плохо или брак нечист. Монашество – это особый дар и особое призвание. Церковь никогда не противопоставляла святость браку. Среди святых есть монахи, епископы, супруги, родители многодетных семей, вдовы и вдовцы. В Царствии Божием человека будут спрашивать не о том, женился он или нет, а о том, научился ли он любить.

Поэтому, если вернуться к вашему вопросу, я ответил бы так. Секс сам по себе не является грехом. Грехом может стать всё, что отрывается от любви, верности и уважения к человеческому достоинству. А может стать и языком любви, через который супруги выражают своё единство, доверие и взаимное дарение себя друг другу. Всё зависит не только от того, что делает человек, но и от того, кем он становится через свои поступки.

В конечном счёте вопрос звучит даже не так: «Секс – это грех или нет?» Настоящий вопрос гораздо глубже: способен ли я любить другого человека больше самого себя? Способен ли я видеть в нём образ Божий? Способен ли я быть верным не только в минуты радости, но и в болезни, старости, бедности и скорби? Потому что именно там начинается та любовь, которую благословляет Бог. И именно такая любовь делает двух людей не просто соседями по жизни, а одной плотью и одной судьбой на пути к вечности.

Андрій Поцелуйко: Після райдужного тіла: куди зникає свідомість?

 У людській уяві смерть майже завжди пов'язана з розділенням. Є людина, є її тіло, є навколишній світ — і в певний момент тіло перестає жити, а людина, як ми її знали, зникає. Проте деякі містичні традиції ставлять під сумнів саму ідею, що фізичне тіло є остаточною формою людського існування.

Одне з найзагадковіших учень такого роду міститься у тибетській традиції Дзогчен ("Велика Досконалість» або «Велике Завершення»). Тут існує поняття «райдужного тіла» — ja lü. За традиційними описами, надзвичайно реалізований практик у момент смерті може здійснити трансформацію, внаслідок якої його фізичне тіло поступово зменшується або розчиняється, а сам процес супроводжується світлом. У деяких розповідях тіло зникає майже повністю, залишаючи лише волосся і нігті.

Але головна загадка полягає не в самому зникненні тіла. Вона полягає в тому, що відбувається зі свідомістю після цього.

Якщо сприймати «райдужне тіло» буквально, можна уявити, що людина перетворюється на якусь світлову істоту, яка продовжує жити в іншому вимірі. Проте Дзогчен пропонує значно складнішу картину. Його мета — не створення нового, безсмертного «я», а реалізація того, що називається природою розуму.

Тому після такої трансформації не обов'язково залишається окрема особистість у звичному сенсі. Не йдеться про те, що людина просто залишає фізичне тіло, але зберігає всі свої психологічні характеристики, спогади, бажання та звички, немов переселяючись у невидиме тіло. Навпаки, вищою реалізацією вважається подолання самого обмеженого відчуття індивідуального «я».

Це робить питання «де перебуває така істота?» майже парадоксальним. Якщо свідомість більше не сприймає себе як окрему істоту, то говорити про її перебування в певному місці вже не зовсім правильно.

У тибетському буддизмі для пояснення різних способів прояву просвітленої свідомості використовується концепція трьох тіл — трикаї.

Андрій Поцелуйко: Архетипи інопланетних образів: сучасна міфологія світла, тіні та людської природи

 Образи інопланетян у сучасній уфології часто сприймаються як фантазії про можливі позаземні цивілізації, однак при глибшому аналізі вони виявляють дивовижну схожість із давніми міфологічними архетипами. Так само, як у стародавніх культурах існували боги неба, духи землі, демони підземного світу та мудрі наставники, у сучасній культурі з'явилися власні символічні фігури — нордики, сірі, рептилоїди та комахоподібні істоти. Їх можна розглядати не лише як персонажів уфології, а як відображення глибинних людських страхів, прагнень і уявлень про добро та зло.

У юнгіанській психології архетипи — це універсальні образи й мотиви, які повторюються у міфах, снах, релігійних символах і культурних сюжетах. З цієї точки зору образ інопланетянина може бути не стільки описом зовнішньої істоти, скільки символом певної внутрішньої сили або конфлікту людської психіки.

Одним із найбільш промовистих образів є нордики — високі, світловолосі, майже ідеалізовані істоти, яких у багатьох уфологічних оповідях пов'язують із миром, мудрістю та допомогою людству. Їхній образ легко співвідноситься з архетипом світла: небом, сонцем, чистотою та вищим порядком. Білий колір, який часто асоціюється з ними, у багатьох культурах символізує духовність, істину та наближення до божественного. У міфологічному сенсі це образ небесного посланця — істоти з «верхнього світу», яка приносить знання або попередження.

Андрій Поцелуйко: Психотерапія як простір кооперації різних парадигм

Сучасна психотерапія часто асоціюється з доказовою практикою, клінічними дослідженнями та науково обґрунтованими методами лікування. Однак її історія та сучасний розвиток свідчать про інше: психотерапія є простором, у якому співіснують і взаємодіють різні світоглядні та епістемологічні парадигми. Вона виникла не лише з експериментальної психології та медицини, а й із філософії, гуманітарних наук, феноменології, герменевтики, духовних традицій і практичного мистецтва людського діалогу.

Саме тому психотерапевтичний простір залишається відкритим до методів, які мають різний ступінь наукової перевіреності та різні способи обґрунтування власної ефективності.

У межах доказової парадигми знання формується через систематичне дослідження. Метод вважається обґрунтованим тоді, коли його ефективність підтверджується незалежними дослідженнями, результати можна відтворити, а теоретичні припущення узгоджуються з сучасними даними психології, нейронауки та медицини. Саме ця логіка лежить в основі розвитку когнітивно-поведінкової терапії, EMDR, багатьох сучасних психодинамічних, міжособистісних та інших психотерапевтичних підходів.

Проте поряд із цією традицією існують методи, що походять з іншої епістемологічної культури. До них належать, зокрема, розстановки за Геллінгером, регресивний гіпноз, нейролінгвістичне програмування, окремі напрями енергетичної психології, біодекодування та інші практики. Їхні автори зазвичай не прагнули створювати моделі, які можна повністю описати мовою експериментальної науки. Вони працювали з іншими поняттями — символом, образом, інтуїцією, тілесним переживанням, духовним досвідом, колективною пам'яттю чи системними взаємозв'язками.

Андрій Поцелуйко: Корова як партнер: Маніфест екологічного тваринництва XXI століття

Протягом тисячоліть стосунки людини з великою рогатою худобою будувалися навколо простої формули: корова — це джерело їжі. Людина відбирала тварин за здатністю давати більше молока, швидше набирати вагу, краще пристосовуватися до умов ферми. Так нащадок могутніх диких турів поступово перетворився на високопродуктивний організм, пристосований до життя поруч із людиною.

Але разом із перевагами така модель принесла і залежність. Сучасні високопродуктивні породи часто потребують якісних кормів, постійного ветеринарного контролю, спеціальних умов утримання та значних ресурсів. Вони чудово виконують завдання виробництва продуктів харчування, але майже втратили здатність самостійно існувати в природному середовищі.

Тим часом світ навколо змінюється. Через урбанізацію, зміну структури сільського господарства та залишення земель тисячі гектарів луків, пасовищ і річкових долин поступово заростають чагарниками та інвазивними рослинами. Там, де колись існувала складна мозаїка відкритих просторів, лісу й трав'яних угруповань, сьогодні часто формується одноманітний ландшафт із меншою кількістю видів.

Перед людством постає незвичайне питання: чи можемо ми повернути тварині не лише роль виробничого ресурсу, а й роль партнера у відновленні природи?

Саме тут виникає ідея **екокорови** — нового типу великої рогатої худоби, створеної не для максимальної кількості молока чи м'яса, а для виконання екологічної функції. Це не спроба буквально відтворити вимерлого тура, а створення сучасної, керованої напівдикої тварини, яка поєднує витривалість диких предків із передбачуваністю домашньої худоби.

Андрій Поцілуйко: Хто виграє, якщо бульбашка не лусне?

 Коли на ринку з'являється нова технологія, майже завжди виникають дві протилежні точки зору. Одні переконані, що людство стоїть на порозі нової епохи, інші вважають усе це звичайною фінансовою бульбашкою, яка неодмінно завершиться крахом. Так було із залізницями, автомобілями, інтернетом, мобільним зв'язком. Так само сьогодні відбувається і зі штучним інтелектом.

Однак історія розвитку технологій показує цікаву закономірність. Навіть якщо навколо нової галузі виникає ажіотаж і частина компаній переоцінена, це зовсім не означає, що сама технологія є ілюзією. Найчастіше відбувається інше: переважна більшість гравців не витримує конкуренції, тоді як кілька компаній стають фундаментом нової економіки.

На початку XX століття існували сотні автомобільних виробників. Більшість із них зникла без сліду. Але автомобіль не виявився тимчасовою модою — він змінив світ. Під час інтернет-буму наприкінці 1990-х багато компаній збанкрутували, а біржові індекси пережили болісне падіння. Проте саме з цього середовища виросли Amazon, Google, eBay та інші компанії, які сьогодні визначають цифрову економіку.

Штучний інтелект може пройти подібний шлях. Десятки або навіть сотні стартапів не доживуть до наступного десятиліття. Деякі нинішні лідери також можуть втратити свої позиції. Конкуренція буде надзвичайно жорсткою: одні компанії створюватимуть кращі моделі, інші — дешевшу інфраструктуру, треті — ефективніші бізнес-моделі. Не всі витримають цей марафон.

The Emperor's Sons

 

Василий Танасийчук: DIE ANTWOORD: ТРЕШ ИЗ ТРУЩОБ

В районе 2009–2010 годов из ниоткуда, буквально с окраин Кейптауна, вынырнуло это странное, дикое, неоново-кислотное создание по имени Die Antwoord. ​Мировая музыкальная тусовка тогда как раз утопала в комфортном, стерильном хипстеревском инди. Все эти аккуратно причесанные мальчики в узких джинсах пели грустные песни под укулеле и пили крафтовый кофе. И тут на сцену вываливается Йодди  в трусах и крошечная Йоланди Фиссер с детской челочкой, бешеными глазами и голосом мультяшного эльфа-психопата.

Что такое вообще это загадочное слово zef? В ЮАР так презрительно называли белое отребье из провинции, южноафриканский аналог американских white trash или британских чавесов. Это люди, которые живут в трейлерах, тюнингуют старые ржавые «Тойоты» до состояния неоновых монстров, носят поддельные спортивные костюмы, слушают техно пополам с африкаанс-попсой и вообще олицетворяют собой весь дурной вкус белого колониального населения, оставшегося у разбитого корыта после падения апартеида.

Джон Тудор Джонс.и Йоланди берут этот маргинальный, откровенно нищенский треш, вытаскивают его на мировой свет и говорят: «ба, мы лузеры, мы белая голытьба, ходим в дешевых кроссовках и едим фастфуд. Но мы сделаем из этого такой жуткий, притягательный карнавал, что вы все просто подавитесь своим шампанским».

​Это был чистый постмодернистский плевок в лицо глобальному глянцу. В то время как американские рэперы хвастались бриллиантами, золотыми цепями и яхтами, Ninja тряс перед камерой дряблым животом и качал права из каптерки в южноафриканском гетто. Это был самый настоящий, бескомпромиссный панк-рок нашего века.

​Но было бы ошибкой думать, что Die Antwoord это просто случайные гопники с улицы, которым повезло с YouTube. ​Уоткин Джонс на самом деле тонкий и циничный художник, который годами перебирал разные музыкальные проекты, прежде чем нащупать этот идеальный концепт. Он понял главную вещь современного шоу-бизнеса: людям надоела искренность, люди хотят качественного, дорогого безумия.

Их клипы - это мини-шедевры чернушного сюрреализма. Там смешалось всё. 

​Эстетика раннего Хармони Корина и фильма «Гуммо». Южноафриканский криминальный андеграунд. ​Комиксы, аниме, киберпанк и эстетика девяностых. ​И при этом невероятно плотный, качающий электронный бит, за который отвечал DJ Hi-Tek, умело скрещивающий рейв, хип-хоп и жесткий индастриал. ​Йоланди в этой вселенной выполняет роль андрогинного ангела апокалипсиса. Она одновременно пугает и завораживает. Ее образ это вызов всем стандартам женской красоты, навязанным глянцевыми журналами. И именно поэтому от нее невозможно отвести глаз.

Любая провокация имеет свойство со временем превращаться в бренд. Со временем Die Antwoord из маргинальных андерграундных бунтарей превратились в желанных хедлайнеров мировых фестивалей, которые снимаются у Бломкампа в «Робокопе по имени Чаппи» и диктуют тренды молодежной моде. Они доказали простую вещь: даже из самого безнадежного, убогого провинциального мусора, если у тебя есть фантазия, железобетонная ирония и чувство ритма, можно сделать искусство.

Да, они совсем не из трущоб. Ниндзя учился в одной из самых престижных школ Йоханнесбурга - Parktown Boys' High School - кузницы южноафриканских кадров с кучей именитых выпускников. А Йоланди удочерена семьей священника и училась в католической женской школе. Трущобная эстетика группы - это сознательный китч и игра со стереотипами. Все равно как художники постсоветского пространства заигрывают с панельками, тремя полосками адидас и прочей хтонью.

Самое важное, что нужно сказать про эту группу, на самом деле - это то, что их название читается как Ди Антвурд, а не "Дай". Это африкаанс, в нем Die читается как Ди и это артикль, а переводится на название как "Ответ".

Tua Ripa - Tideglass

Tua Ripa - Tideglass 

[Verse 1]
You found me by the tide pool glass
Salt on your sleeves, slow turning past
Blue in the bowl of your open hand
Like you could hold the whole wide land

[Pre-Chorus]
Mm, the water knows
Where the soft wind goes
Mm, pull me close
Let the warm light grow

[Chorus]
Drift with me, drift with me
Tideglass, tideglass
Hold this calm, hold this calm
Tideglass, tideglass
We can float a little longer
We can stay a little softer

[Verse 2]
Bare feet waking on the cedar dock
Your laugh is small, and it starts the clock
Seagulls circle over waking foam
I never felt so easy in my bones

[Pre-Chorus]
Mm, the water knows
Where the soft wind goes
Mm, pull me close
Let the warm light grow

[Chorus]
Drift with me, drift with me
Tideglass, tideglass
Hold this calm, hold this calm
Tideglass, tideglass
We can float a little longer
We can stay a little softer

[Bridge]
Turn the world down low
Let the current slow
If the night comes in
We will glow again

[Final Chorus]
Drift with me, drift with me
Tideglass, tideglass
Hold this calm, hold this calm
Tideglass, tideglass
We can float a little longer
We can stay a little softer
Drift with me, drift with me
Tideglass, tideglass

--------

Песня "Tideglass" производит впечатление современной инди-поп или dream-pop композиции, построенной не на сюжете, а на создании эмоционального пространства. Ее главный смысл — не рассказать историю любви, а передать состояние внутреннего покоя, защищенности и растворения в моменте.

Общая идея

Основная тема песни — обретение тихой гавани в присутствии другого человека. Здесь нет драматических конфликтов, расставаний или страсти. Любовь изображена как состояние, в котором мир становится медленнее, мягче и безопаснее.

Повторяющиеся слова:

Drift with me («Плыви со мной»)

— становятся приглашением отказаться от спешки и просто существовать рядом.

Что такое "Tideglass"?

Это самое интересное слово песни.

Tideglass не является общеупотребительным английским словом.

Оно составлено из двух частей:

• tide — прилив, морской ритм;

• glass — стекло.

Но сочетание вызывает сразу несколько ассоциаций.

1. Морское стекло (sea glass)

Самая очевидная.

Море годами шлифует осколки бутылок, превращая их в гладкие полупрозрачные камешки.

Это символ:

• времени;

• исцеления;

• того, что острые края постепенно исчезают.

Тогда "Tideglass" становится образом человека, которого жизнь сделала мягче.

Андрій Поцелуйко: Буття як мережа взаємозалежності: реляційна онтологія і буддійське бачення світу

Одним із найглибших зрушень у світовій філософії стало поступове усвідомлення того, що реальність, можливо, складається не стільки з окремих речей, скільки з їхніх взаємозв’язків. Західна метафізика протягом століть шукала першооснову буття — субстанцію, архе, незмінну сутність, яка лежить під поверхнею явищ. 

Проте в ХХ столітті дедалі впливовішою стала інша інтуїція: не існує ізольованих сутностей, а існує мережа відношень, у якій усе набуває своєї реальності. Це можна назвати реляційним розумінням буття. Дивовижно, що подібна інтуїція існувала в буддизмі понад дві тисячі років тому, де вона набула не лише філософського, а й духовно-практичного значення.

Реляційне мислення починається з простого, але радикального питання: чи існує річ сама по собі? Звичайний здоровий глузд відповідає ствердно. Камінь є каменем, дерево є деревом, людина є людиною незалежно від того, як вони пов’язані з іншими. Класична філософія також часто виходила з цього припущення. Арістотель говорив про субстанції, Декарт — про мислячу і протяжну субстанції, Спіноза — про єдину безкінечну субстанцію. Відношення між речами розглядалися як щось вторинне: спочатку існує річ, а вже потім вона вступає у взаємодію з іншими.

Реляційна онтологія перевертає цю перспективу. Вона стверджує, що відношення не є додатком до готової сутності; навпаки, саме відношення конституюють те, що ми називаємо сутністю. Особистість стає особистістю лише через мову, культуру, пам’ять, сім’ю, історію та зустрічі з іншими людьми. Предмет набуває свого значення лише в певному контексті людської діяльності. Навіть поняття істини, свободи чи добра виявляються вплетеними у простір взаємності.

Андрій Поцелуйко: Генетичні межі та біохімічний діапазон музичних здібностей людини

 Музичні здібності людини є одним із найскладніших проявів роботи нервової системи, у якому поєднуються сприйняття звуку, пам’ять, емоційна реактивність, моторний контроль і здатність мозку створювати складні абстрактні структури. Тривалий час музичний талант розглядали переважно як явище психологічне або культурне, однак сучасна біологія дозволяє розглядати його також як результат складної взаємодії генетичних програм, молекулярних процесів розвитку та особливостей функціонування мозку.

Музичний потенціал не закладений у вигляді одного окремого «гена музичності». Натомість він формується під впливом великої кількості генетичних варіантів, які беруть участь у розвитку нервової системи, формуванні слухових шляхів, роботі синапсів, нейромедіаторних систем і механізмів пластичності мозку. Генетика визначає не конкретний рівень музичної майстерності, а певний біологічний діапазон можливостей, у межах якого може розвиватися нервова система.

Одним із ключових факторів є генетично зумовлені особливості формування слухового аналізатора. Сприйняття музики починається з перетворення механічних коливань повітря у нервові імпульси у внутрішньому вусі. Волоскові клітини завитки, особливості їхньої чутливості, робота іонних каналів та швидкість передачі сигналу до слухової кори можуть відрізнятися між людьми. Ці біологічні відмінності здатні впливати на здатність розрізняти найтонші зміни висоти звуку, тембру та інтонації.

Valentin Gadenoff: Смерть является одним из условий непрерывного существования жизни

Существует тёмная правда о человеческом размножении, как в принципе и других формах жизни.

Представьте, что никто больше не умирает и живёт в идеальных условиях для репродукции, у каждой пары всего двое детей, которые выживают и размножаются. 

Численность населения останется примерно стабильной (без учёта продолжительности жизни и возрастной структуры), но если в среднем на одну пару выживают три или четыре ребёнка, то каждое последующее поколение будет больше предыдущего.

Вот тут и включается экспоненциальная математика, 2 → 4 → 8 → 16 → 32...

Поначалу это будет выглядеть не так драматично, но после достаточного количества поколений произойдёт взрывной рост сумасшедших маштабов! 

Если бы человечество размножалось экспоненциально бесконечно, с неограниченным сроком выживания, численность населения достигла бы абсурдно больших размеров за удивительно короткое время.

Предположим, что одно поколение длится около 25 лет, где 6000 лет - это всего лишь около 240 поколений, а население удваивающееся каждое поколение увеличится на 2²⁴⁰!

Это примерно около 2-х ТРЕВИГИНТИЛЛИОНОВ людей (1,8×10⁷²)!!!

И это всего за 6000 лет, Карл!

ТАКОЕ число невообразимо больше, чем предполагаемое количество атомов во многих астрономических объектах. 

Задолго до достижения чего-либо подобного человечество исчерпает запасы пищи, энергии, планет, звёзд и в конечном итоге мест для существования.

Бактерии могут сделать это за несколько дней, мыши могли бы заполонить континенты, слоны в конечном итоге заполонили бы Землю, если бы ничто никогда не умирало.

Каждый живой организм достиг бы физических пределов, если бы экспоненциальный рост никогда не прекращался.

В конечном итоге каждый атом должен был бы стать частью биологического организма, в буквальном смысле не осталось бы материала для звёзд, планет, химии или будущей жизни, вся Наблюдаемая Вселенная Была бы забита телами!

Получается удивительный вывод: бесконечное размножение невозможно и математически несовместимо в конечной Вселенной.

Именно поэтому природа никогда не допускает бесконечного экспоненциального роста и работает в условиях ограничений: смерть, болезни, хищничество, ограниченные ресурсы, бесплодие, катастрофы, конкуренция - всё это не просто неприятные события, в экологии эти механизмы предотвращают безудержный экспоненциальный рост.

Но что, если смерть является одним из условий непрерывного существования жизни?

Возможно жизнь и смерть - это не враги, а две стороны одного и того же космического механизма, который позволяет Вселенной оставаться живой миллиарды лет...