Прикрепленный пост: "LIBER INTELLEGENTIA DENUDATA"

закен магид Элиягу бен Барух Гер-Харарим, Ph.D. (zaken magid Eliyahu ben Baruch Ger-Hararim, Ph.D.) LIBER INTELLEGENTIA DENUDATA"

В отличие от своих предшественников, как античных, так средневековых и ренессансных, рассматривавших человека как микрокосм, отражающий в себе общие закономерности «большого» мира, итальянский монах-доминиканец Джованни Пико делла Мирандола (XV в.) выносит человека за пределы космической иерархии и противопоставляет ей. Человек есть особый, «четвёртый» мир космической иерархии, не вмещаемый ни в один из трёх «горизонтальных» миров её традиционно неоплатонической структуры (элементарного, небесного и ангельского); он вертикален по отношению к ним и пронизывает их всех. Он не занимает срединное место среди ступеней иерархии, он вне всех ступеней. Человек поставлен в центр мира, он не обладает собственной особой (земной, небесной, ангельской) природой, ни смертностью, ни бессмертием, он должен сформировать себя сам, как «свободный и славный мастер». И вид, и место человека в иерархии сущностей могут и должны быть исключительно результатом его собственного, свободного — а стало быть, и ответственного — выбора. Он может подняться до звёзд и ангелов, может опуститься и до звериного состояния. Именно в этом видит Пико прославляемое им «высшее и восхитительное счастье человека, которому дано владеть тем, чем пожелает, и быть тем, чем хочет». Природа человека рассматривается как итог постоянного процесса становления, самостоятельного, сознательного и ответственного выбора. «Божественность» человека - в том, что он «создан по образу Божию» (Быт. 1:27) и призван самостоятельно достичь Его подобия, которое — как и всякое человеческое совершенство — не дано, но достижимо.

***

КАББАЛА (Qabalah "Предание")

ИЕРАРХИЯ СВЕТА

Сам МАКРОкосмос (букв. "большое устроение"; Гадоль Олам, Творец-"Борэ", "трансцендентный / абсолютный / духовный / божественный мир", "Эйн Соф", "Кхоль Йехоль" - "Всевышний", Бог, Брахман-Атман, Ади-Будда) - это, в первую очередь, Свет ("Ор"):

«...  И сказал Бог: да будет свет. И стал свет (Vayomer Elohim yehi or vayhi or)...» (Бытие 1:3);

  «... И свет ("фоос") во тьме ("скотиа") светит ("файноо"), и тьма не объяла ("каталамбано", букв. "объять, охватывать", "вбирать, воспринимать" ) его...» (Иоанн, 1:5); 

«... и свет обитает с Ним...» (Даниил 2:22);

«... Ты одеваешься светом, как ризою, простираешь небеса, как шатер...» (Пс. 103:2);

«... единый ("монос") имеющий бессмертие ("атанасиа"), Который обитает ("ойкео") в неприступном ("апроситос") свете ("фоос"), Которого никто из человеков не видел и видеть не может. Ему честь ("тимэ") и держава ("кратос") вечная ("айониос")! Аминь...»  (1-е Тимофею 6:16);

«... лица Моего не можно тебе увидеть, потому что человек не может увидеть Меня и остаться в живых...» (Исход 33:20);

«... Бога не видел никто никогда; Единородный Сын, сущий в недре Отчем, Он явил...» (Иоан 1:18).

Свет ("Ор",  "Гор", "Ур", "Афар", "Нур",  "Нурум", "Ра","Фоос", "Джиоти",  "Вишва", "Лайт", "Люкс", "Секай", "Ган") – это изначальное, несотворенное свойство Бога, выражающее Его бесконечную полноту ("плерому") и совершенство ("телейосэ").   

Женщина, её партнеры и влияние этого на потомство

В 2012 году группа исследователей из Университета Вашингтона под руководством Уильяма Чана взяла образцы мозга 59 умерших женщин. Они искали Y-хромосому — маркер мужской ДНК. Думали, найдут у нескольких процентов. Нашли у 63%. У 37 женщин из 59. В лобных долях, височных отделах, мозжечке. У одной женщины — в возрасте 94 лет. Это значит, что мужские клетки могут жить в женском мозге десятилетиями. Источник: Chan et al., PLoS ONE, 2012, PMID 23226356, Университет Вашингтона, гранты NIH.

Официальная наука говорит: это от беременности сыном, клетки плода проходят через плаценту. Но исследователи признают: механизмы до конца не изучены. Никто не проверял женщин, которые никогда не рожали, но имели половых партнёров. Никто не сравнивал девственниц и женщин с большим количеством партнёров. Этот вопрос наукой не закрыт. Источник: там же, дискуссия в оригинальной статье.

Исследование Университета Индианы под руководством доктора Тирни Лоренц в 2019 году показало: сперма содержит более 200 различных белков и сигнальных молекул. Часть из них всасывается через слизистую влагалища и попадает в кровоток женщины в течение часа. У женщин с одним постоянным партнёром иммунитет стабилен. У женщин с частой сменой партнёров иммунная система постоянно перестраивается, что ведёт к хроническому воспалению низкой интенсивности.

Источник: Lorenz T.K., et al. Journal of Sexual Medicine, Volume 16, Issue 5, May 2019, Pages 686-698.

Андрій Поцелуйко: Філософія як функціональний замінник релігії у посттеократичному суспільстві

 Упродовж більшої частини історії людства релігія була не лише системою вірувань, а й універсальним механізмом осмислення світу. Вона визначала походження людини і Всесвіту, встановлювала моральні норми, пояснювала страждання і смерть, визначала сенс людського існування та пропонувала образ належного суспільного порядку. У традиційному суспільстві ці функції були настільки тісно пов'язані, що релігійний світогляд фактично становив основу всієї культури.

Секуляризація докорінно змінила цю ситуацію. У модерному суспільстві релігія поступово втратила монополію на пояснення світу та організацію суспільного життя. Держава відокремилася від церкви, природничі науки перебрали на себе значну частину функції пояснення природи, а мораль і право дедалі більше стали обґрунтовуватися світськими аргументами. Проте зникнення релігійної монополії не означало зникнення фундаментальної людської потреби у цілісному світогляді.

Саме тут виникає феномен, який можна умовно назвати ‘’сурогатом релігії’’. Якщо традиційна релігія відповідала на питання «звідки ми?», «для чого ми існуємо?», «що є добро?» і «як слід жити?», то секулярне суспільство змушене було шукати інші форми відповіді на ці питання. Однією з них стала філософія.

Філософія, звичайно, не є релігією у власному сенсі цього слова. Вона не потребує одкровення, культу чи обов'язкової віри в надприродне. Її фундаментальним принципом є раціональна аргументація та можливість критики власних положень. Однак у певних історичних умовах філософія може виконувати функції, структурно подібні до релігійних. Вона створює цілісну картину реальності, формулює уявлення про добро і справедливість, осмислює смерть, свободу, відповідальність і сенс життя.

Андрій Поцелуйко: Паралельні системи знання: академічна наука і ділова аналітика

 У сучасному світі знання існує не лише в університетах, лабораторіях і наукових журналах. Поруч із класичною академічною наукою сформувалася інша потужна інтелектуальна система — світ ділової аналітики, економічної експертизи, корпоративних досліджень та управлінських прогнозів. Її символами стали такі видання, як Forbes, The Economist, Bloomberg Businessweek, Harvard Business Review, а також численні аналітичні центри, консалтингові компанії та інвестиційні інституції. На перший погляд, вони не належать до науки в традиційному розумінні: їхні статті не проходять класичного рецензування, не претендують на фундаментальну новизну, часто написані в есеїстичному або публіцистичному стилі. Проте саме на основі цих текстів ухвалюються рішення про мільярдні інвестиції, злиття компаній, вихід на нові ринки, кадрові зміни, технологічні стратегії та навіть державну економічну політику. Це означає, що перед нами не просто журналістика, а окрема форма знання — практично орієнтована, аналітична й управлінська.

Академічна наука як система істини

Класичний академічний журнал створений для виробництва нового знання. Його головна функція полягає не в тому, щоб негайно допомогти комусь заробити гроші чи перемогти конкурента, а в тому, щоб зробити внесок у колективне розуміння реальності. Наукова стаття повинна містити чітку методологію, опис використаних даних, аргументацію, що піддається перевірці, а також пройти процедуру рецензування незалежними фахівцями. Її істинність не гарантується, але вона має бути максимально відкритою для критики, повторення та перевірки.

Андрій Поцелуйко: Реалісти і номіналісти мовою сучасної психології: есе про природу людських категорій

 Одна з найвідоміших інтелектуальних суперечок середньовіччя — полеміка між реалістами і номіналістами — традиційно описується як дискусія про універсалії: чи існують загальні поняття самі по собі, чи вони є лише словами, якими люди позначають множину окремих речей. На перший погляд це може здаватися суто метафізичною проблемою, далекою від сучасної науки. Проте якщо перекласти цю суперечку мовою сучасної психології та когнітивної науки, вона постає як дивовижно актуальна дискусія про природу ментальних репрезентацій, категорій і концептів, тобто про те, як людський мозок організовує досвід.

Сучасний психолог рідко використовує слово «універсалія». Натомість він говорить про ментальні репрезентації, концепти, когнітивні схеми або категорії. Коли людина бачить тисячі різних дерев, у її психіці формується узагальнене уявлення — концепт «дерево». Саме це узагальнення і є психологічним відповідником того, що середньовічні філософи називали універсалією. Отже, центральне питання полеміки можна сформулювати по-новому: чи відповідають наші ментальні категорії реальним структурам світу, чи вони є лише інструментами, які мозок створює для зручної обробки інформації?

Якби середньовічний реаліст опинився в лабораторії сучасного когнітивного психолога, він, ймовірно, сказав би, що концепт «дерево» є не просто продуктом мозку, а репрезентацією реальної категорії, яка існує незалежно від конкретної людини. Різні дерева можуть бути високими або низькими, листяними або хвойними, старими або молодими, але всі вони належать до певної об’єктивної категорії «дерево». Ментальна репрезентація лише відображає цю структуру. У сучасній психології така позиція нагадує психологічний есенціалізм — схильність вважати, що за різноманітністю явищ прихована певна сутність, яка робить річ саме тим, чим вона є.

Цей есенціалізм добре відомий експериментальній психології. Діти часто переконані, що тигр, вирощений козами, все одно залишається тигром, бо має внутрішню «тигриність». Люди схильні думати, що біологічні види, соціальні групи або моральні якості мають приховану природу. Реалістична інтуїція глибоко вкорінена в людському мисленні: ми сприймаємо категорії як відкриття, а не як винаходи.

Номіналіст, навпаки, у сучасних термінах був би близьким до когнітивного конструктивізму. Він сказав би, що існують лише окремі дерева, окремі собаки, окремі люди, а концепт «дерево» є результатом узагальнення численних сприйнять. Мозок створює категорії тому, що це дозволяє економити когнітивні ресурси, швидко розпізнавати об’єкти і прогнозувати події. Концепт не відкриває приховану сутність; він є ефективною моделлю, статистичним стисканням досвіду. Те, що ми називаємо «деревом», — це кластер подібних сприйнять, об’єднаних у зручну ментальну репрезентацію.

У такому формулюванні полеміка набуває несподівано сучасного звучання. Реаліст стверджує, що мозок виявляє природні категорії світу. Номіналіст відповідає, що мозок конструює корисні категорії для адаптації до світу. Один говорить про відкриття, інший — про винахід. Один наголошує на відповідності між мисленням і реальністю, інший — на функціональності мислення.

Андрій Поцелуйко: Філософія як мистецтво правильного сп'яніння

Чи могла б західна філософія виникнути без вина?

На перший погляд, питання здається абсурдним. Філософія — це ж раціональність, дисципліна думки, пошук істини. Алкоголь, навпаки, асоціюється з втратою контролю, зниженням критичності й іноді — з агресією. Здавалося б, між ними має бути прірва.

Але варто поглянути на античний світ уважніше. Один із центральних соціальних просторів давньогрецької культури — симпозіум — буквально був простором спільного пиття. Люди збиралися після трапези, пили вино, слухали музику, жартували, сперечалися, розповідали історії. І серед цих розмов виникали питання про любов, справедливість, красу, смерть, державу і природу людини.

Симпозіум не був університетською аудиторією в сучасному сенсі. Він був чимось дивнішим: місцем, де задоволення від спілкування могло непомітно перетворюватися на задоволення від мислення.

Можливо, саме тут і захована одна з малопомітних передумов європейської інтелектуальної культури.

Андрій Поцелуйко: Філософське мислення і рефлексія: у чому їхній зв'язок?

 Філософське мислення часто пов'язують із рефлексією, однак ці поняття не є тотожними. Щоб зрозуміти їхній взаємозв'язок, важливо розрізняти окремий акт мислення та філософію як особливий спосіб мислення.

Людське мислення може бути автоматичним або свідомим. Автоматичне мислення відбувається швидко, майже без контролю, тоді як свідоме передбачає цілеспрямоване обдумування, аналіз і прийняття рішень. 

Рефлексія є не будь-яким свідомим мисленням, а лише тим, що спрямоване на самого суб'єкта. Вона полягає в аналізі власних думок, переконань, мотивів, почуттів, способів міркування та вчинків. Іншими словами, рефлексія — це мислення про власне мислення.

Не кожне філософське міркування є рефлексією. Коли філософ розмірковує про природу буття, свободу, справедливість, красу чи сенс життя, його увага може бути спрямована насамперед на світ, а не на самого себе. Такі роздуми залишаються філософськими, хоча не завжди є рефлексивними в безпосередньому значенні цього слова.

Водночас філософію як спосіб мислення неможливо уявити без рефлексивності. Філософ не лише ставить запитання про світ, а й постійно аналізує, як саме людина мислить, що є підставою її знання, наскільки надійними є її аргументи та чи не приховані в її судженнях необґрунтовані припущення. Філософія звертає увагу не тільки на відповіді, а й на сам процес пошуку цих відповідей. Саме тому вона здатна критично переглядати власні поняття, методи й висновки.

Отже, окремий акт філософського мислення не завжди є рефлексією. Проте рефлексивність становить одну з визначальних характеристик філософії як особливого способу мислення. Саме завдяки здатності осмислювати власні засади, перевіряти аргументи й критично ставитися до самого процесу пізнання філософія відрізняється від багатьох інших форм інтелектуальної діяльності.

Андрій Поцелуйко: Біохімічні основи інтелекту людини: від генетичної програми до функціонування мозку

 Інтелект людини є складною властивістю нервової системи, яка виникає внаслідок взаємодії великої кількості біологічних, психологічних і середовищних факторів. Його неможливо пояснити існуванням одного «гена інтелекту» або окремого біохімічного механізму. Здатність людини навчатися, запам’ятовувати інформацію, розв’язувати нові завдання, планувати, адаптуватися та формувати абстрактні моделі світу залежить від роботи величезної кількості нейронів і синаптичних зв’язків. У свою чергу, функціонування цих систем визначається складною взаємодією генетичної програми, молекулярних процесів, розвитку мозку, енергетичного обміну, гормональної регуляції, нейромедіаторних систем, імунних механізмів і життєвого досвіду.

Генетичний рівень: не програма готового інтелекту, а програма розвитку

Генетичні фактори є одним із фундаментальних рівнів організації нервової системи. Однак їх не слід розуміти як набір генів, кожен із яких відповідає за певну кількість балів IQ. Інтелект є полігенним феноменом: на його формування можуть впливати численні генетичні варіанти, ефекти яких зазвичай дуже малі та взаємодіють між собою.

Гени кодують білки, що беруть участь у розвитку нейронів, міграції нервових клітин, формуванні аксонів і дендритів, утворенні синапсів, роботі рецепторів, іонних каналів, внутрішньоклітинних сигнальних систем та енергетичному забезпеченні мозку. Тому генетичний вплив на інтелект є переважно опосередкованим: генетичні відмінності можуть змінювати властивості нервової системи, а вже ці властивості впливають на когнітивне функціонування.

Особливо важливо, що генетична інформація не працює ізольовано. Реалізація генетичної програми залежить від умов розвитку організму, харчування, гормонального середовища, стресу, сну, захворювань та інших факторів.

Андрій Поцелуйко: Піраміда Маслоу, розтягнута на вічність: есе про духовну еволюцію в системі Майкла Ньютона

 Іноді дві теорії, що виникли в абсолютно різних інтелектуальних світах, починають дивним чином перегукуватися між собою. Одна народжується в академічній психології XX століття, інша — в езотеричній традиції регресивного гіпнозу; одна спирається на спостереження за поведінкою людей у межах одного життя, інша — на розповіді про життя між життями. Проте, коли читаєш книги Майкла Ньютона після знайомства з гуманістичною психологією Абрахама Маслоу, виникає майже фізичне відчуття дежавю. Складається враження, ніби Ньютон узяв піраміду Маслоу і розтягнув її не на десятиліття людської біографії, а на тисячі років духовної історії душі.

У цьому полягає одна з причин надзвичайної привабливості ньютонівської космології. Вона не просто пропонує потойбічний світ; вона пропонує структуру розвитку, яка інтуїтивно здається знайомою сучасній людині. Якщо традиційні релігії часто описують загробне існування як суд, винагороду або покарання, то Ньютон описує його як освітній процес. Душі навчаються, помиляються, аналізують досвід, планують нові втілення, працюють із наставниками, переходять із класу в клас. Це вже не палац небесного царя і не в’язниця грішників, а радше космічний університет.

Саме тут і з’являється паралель із Маслоу.

Абрахам Маслоу запропонував одну з найвідоміших моделей людської мотивації. У її класичному вигляді людина починає з базових потреб — їжі, сну, фізичного виживання. Потім вона прагне безпеки, стабільності, захисту. Далі виникає потреба належати до групи, бути коханою, прийнятою. Після цього — прагнення поваги, досягнення, статусу. І нарешті — самоактуалізація, реалізація власного потенціалу. Наприкінці життя Маслоу додав ще один рівень, який вважають його найглибшим відкриттям, — самотрансценденцію, тобто вихід за межі власного его, служіння чомусь більшому, переживання єдності з іншими людьми, природою або космосом.

Якщо уважно придивитися до описів Ньютона, то його молоді, зрілі та старі душі проходять майже ту саму траєкторію.

Молода душа в нього захоплена матеріальним світом. Вона хоче досягти успіху, здобути владу, накопичити ресурси, отримати визнання, перемогти конкурентів. Вона любить порядок, дисципліну, ієрархію, сильні держави, армії, корпорації, релігійні структури. Її уроки пов’язані з контролем, відповідальністю, силою, ефективністю. Це дуже нагадує середні поверхи піраміди Маслоу — безпеку, престиж, повагу, досягнення.

У цій точці життя ще сприймається як поле боротьби. Інші люди — це союзники, суперники, підлеглі, керівники, партнери, вороги. Світ складається з ролей, статусів і правил. Успіх здається головним доказом власної цінності.

Проте в певний момент, за Ньютоном, настає перелом.

Андрій Поцелуйко: Homo technologicus: людина як технологічний етап еволюції матерії

 Вступ. Ким є людина?

Спроби визначити сутність людини супроводжують філософію від самого її виникнення. Людину називали Homo sapiens — людиною розумною, підкреслюючи її здатність мислити, пізнавати й усвідомлювати себе. Її називали Homo faber — людиною, що виготовляє, акцентуючи увагу на праці, інструментальності та здатності створювати штучні предмети. Нарешті, у ХХ столітті з'явилося поняття Homo ludens — людина, що грає, завдяки якому гра, символічна діяльність і культура постали як фундаментальні характеристики людського існування.

Проте всі ці визначення, попри свою глибину, можна розглядати як часткові. Людина справді розумна, справді виготовляє речі й справді грає. Але за цими властивостями можна побачити ще фундаментальнішу рису: людина є істотою, яка систематично створює технологічні засоби для зміни умов власного існування.

Тому людину можна концептуалізувати як Homo technologicus — людину технологічну.

Йдеться не просто про те, що людина користується інструментами. Технологічність у цьому розумінні є не зовнішньою характеристикою, а способом буття. Людина не просто пристосовується до середовища, як це роблять інші організми. Вона дедалі більшою мірою пристосовує середовище до себе. Вона створює одяг замість шерсті, житло замість природного укриття, землеробство замість простого збирання їжі, медицину замість пасивного прийняття хвороб, міста замість природних поселень, машини замість власної фізичної сили, комп'ютери замість обмежень біологічної пам'яті, а зрештою — штучні біосфери, які можуть дозволити життю існувати поза Землею.

Андрій Бондар: Пролегомени до теорії знецінення

Пролегомени до теорії знецінення 

1. Не переймайтеся, коли вас знецінюють. Це не більше, ніж звичайна неприємність. Знецінення передбачає зниження ціни, що вже встановлена кимось іншим. 

2. Корінь у слові "знецінення" – "цін-". Тобто "ціна". А ціна – категорія економічна. Знецінення – це емоційна і суб'єктивна спроба переоцінки. Слово з двома префіксами, яке нібито відбирає чиюсь ціну або цінність, нівелюючи її і зневажуючи цілком або частково. А в дійсності воно означає приємну для вас річ: ціна на вас – чи то реальна, чи то символічна – таки існує. 

3. По-справжньому варто хвилюватися, коли вам визначають ціну, або накидаючи вам невластиві якості, або вас із кимось плутаючи, або нічого про вас толком не знаючи. А надто варто непокоїтися, коли у процесі такої оцінки вашу ціну невиправдано завищують. 

4. Завжди бійтеся тих, хто вас переоцінює. Ціна – категорія складна й економічна, повторюю, насамперед. Її наявність означає, що на "ринку" ви досить давно, що складаєтеся з купи різних чинників і маєте те, що в мистецтвознавстві називають "провенансом", тобто "попередньою історією". А от оцінка – завжди емоційна, одинична та цьогочасна. Між ціною та оцінкою пролягає провалля, заповенене невіглаством, амбіціями і фальшивими уявленнями. 

5. Люди, які вас переоцінюють, вимагатимуть від вас літературних проривів і функції безпомильного морального компаса суспільства. Як правило, наслідком переоцінки якраз є спроба забрати у вас право на помилку і можливість ескапізму. 

6. Люди, які вас знецінюють – прекрасні, бо допомагають вам утвердитись у власному шляху, показують слабкі місця, тримають у тонусі. Вони несуть злу енергію, якій радісно протистояти. Натомість ті, котрі вас переоцінюють, вимагають від вас тонусу навіть тоді, коли ви вичерпані, як тисячолітній шаманський бубон.

7. Тому краще бути знеціненим, аніж переоціненим. Бо ціна – сума уявлень про вашу особу вас самих і тої спільноти, в якій ви існуєте. Знецінення ніколи не здатне знищити вас по-справжньому, бо справжній/справжня ви формувалися роками і не можете впасти від одного подуву вітру. 

8. Якщо ж ви знецінення боїтесь і внутрішньо готові бути знищеним/знеціненим (знищеною/знеціненою), це означає, що ви будували своє життя на примарному фундаменті, і вам потрібно самим зробити собі переоцінку. А отже, для того, щоби не перейматися чужими знеціненнями, варто скласти самому/самій собі відповідну ціну.

Михайло Назаренко: Про Джона Краулі (John Crowley)

Помер один із найкращих - і найбільш недооцінених - американських письменників, Джон Краулі (John Crowley). Спочатку про те, що він писав, а далі - що він означав особисто для мене. 

Краулі мав необережність дебютувати фантастичним романом "Глибина" (1975) - це "Гра престолів", стиснута до двохсот сторінок і, що важливо, повністю закінчена. Після меланхолійної постапокаліптики "Машинне літо" (1979) один критик написав: "Краулі може стати Бредбері 80-х" - але він таки став Джоном Краулі: його наступна книга, "Маленьке, велике" (1981) - не просто найкращий американський фентезійний роман; це взагалі один із найкращих романів останніх десятиліть. "Фентезі", власне, не дуже точне визначення: книгу написано на помежів'ї з магічним реалізмом, і найближчий аналог - це "Сто років самотності", якби їх переписав Набоков. Краулі побудував роман на образах британського фольклору, Шекспіра, Кітса, Керролла - і при цьому зробив чарівним і магічним повсякденне життя, від сніданків до ковзанок, від поїздки в метро до перегляду мильних опер. "Маленьке, велике" не раз, починаючи з першого видання, пробували позиціонувати як мейнстрим, але марно, й роман так і залишився "культовим", тобто таким, про який ви ніколи не дізнаєтеся, доки вам його не підсуне людина, якій його підсунув хтось іще.

Далі був монументальний чотиритомник - "Египетський цикл" (1987-2007. Not Egypt, but AEgypt!). Краулі терпіти не міг, коли його порівнювали з Еко, але ніде правди діти: "Египет" починається майже з того ж, що й "Маятник Фуко" (історик-невдаха вигадує герметично-конспірологічну теорію), йде зовсім в іншому напрямку, аби наприкінці кружним шляхом прийти до майже тих самих метафізичних висновків. Це дуже довгий, дуже повільний і, зрештою, дуже переконливий текст про... ну, зокрема про те, що, уявляючи інше минуле, ми можемо створити інше майбутнє. Про звільнення з гностичної тюрми, яке приходить, коли ми розуміємо, що двері й не були замкнені.

Останній з ключових романів Краулі - "Ка: Дар Оуклі в руїнах Імру" (2017): історія людства від кельтської Європи до Америки близького майбутнього, показана з точки зору безсмертної ворони. А по суті - це роман про смерть: про те, чим вона є. Дуже рідко романи, які обіцяють сказати, чим є життя і смерть, досягають мети, не перетворюючись на коельйо. Краулі на останній сторінці "Ка" виконує обіцянку.

Андрій Поцелуйко: Коли тіло стає світлом: містичне уявлення про трансформацію людини

 У різних духовних традиціях існує одна надзвичайно давня ідея: людина не зводиться до свого фізичного тіла. За цією ідеєю, у глибині людської істоти існує свідомість, душа або тонка енергетична природа, яка може розвиватися й поступово переходити в інший стан існування. Найрадикальнішим образом такої трансформації є уявлення про те, що духовно реалізована людина наприкінці життя не просто помирає, а її тіло розчиняється у світлі.

Одне з найбільш виразних описань цього явища зустрічається у тибетському буддизмі, особливо в традиції Дзогчен. Тут відоме поняття «райдужного тіла» — ja lü. У традиційних оповідях говориться, що практик, який досяг надзвичайно високого рівня реалізації, під час смерті може здійснити особливу трансформацію. Фізичне тіло поступово зменшується або, за деякими описами, повністю зникає, а явище супроводжується світлом та іншими незвичайними проявами.

Для самої традиції це не означає, що людина просто перетворилася на фізичний «згусток енергії». Сенс значно глибший. Практик нібито реалізує природу свідомості, яка від початку не відділена від реальності. Тому світло тут є не матеріалом, з якого виготовляється нове тіло, а символом і проявом первісної природи свідомості.

В індійських духовних традиціях картина дещо інша. Тут важливе поняття мокші — звільнення від сансари, нескінченного циклу народження і смерті. Йог, який досяг повного звільнення, уже не повинен повертатися до звичайного існування. В окремих традиціях говорять про jīvanmukta — того, хто звільнений ще за життя. Після смерті його індивідуальне існування більше не продовжується звичайним способом.

«Секс – это грех или нет?»

... Церковь всегда относилась к браку с огромным уважением. Настолько большим, что возвела его в степень таинства. Подумай только: брак стоит рядом с Крещением, Миропомазанием и другими священнодействиями Церкви. Если бы супружеская жизнь сама по себе была чем-то нечистым, Церковь никогда не решилась бы назвать её таинством. Более того, апостол Павел сравнивает любовь мужа и жены с отношением Христа и Церкви. Это одно из самых возвышенных сравнений во всём Новом Завете. Значит, в самом браке и супружеской любви содержится нечто священное, способное стать отражением Божественной любви.

Но тогда возникает другой вопрос: почему же Церковь так много говорит о целомудрии? Потому что христианство защищает любовь от её разрушения. Подобно тому как берега защищают реку от превращения в болото, так и нравственные заповеди защищают человеческую любовь от распада. Целомудрие – это не отрицание любви и не страх перед телом. Это способность видеть в человеке больше, чем тело. Это способность помнить, что перед тобой бессмертная личность, созданная по образу Божию. Там, где исчезает это видение, любовь постепенно превращается в потребление, а человек – в предмет.

Впрочем, христианство знает и другой путь. Есть люди, которые не вступают в брак ради более полного посвящения себя Богу. Это путь монашества и девства. Но очень важно понимать: монашество выше брака не потому, что тело плохо или брак нечист. Монашество – это особый дар и особое призвание. Церковь никогда не противопоставляла святость браку. Среди святых есть монахи, епископы, супруги, родители многодетных семей, вдовы и вдовцы. В Царствии Божием человека будут спрашивать не о том, женился он или нет, а о том, научился ли он любить.

Поэтому, если вернуться к вашему вопросу, я ответил бы так. Секс сам по себе не является грехом. Грехом может стать всё, что отрывается от любви, верности и уважения к человеческому достоинству. А может стать и языком любви, через который супруги выражают своё единство, доверие и взаимное дарение себя друг другу. Всё зависит не только от того, что делает человек, но и от того, кем он становится через свои поступки.

В конечном счёте вопрос звучит даже не так: «Секс – это грех или нет?» Настоящий вопрос гораздо глубже: способен ли я любить другого человека больше самого себя? Способен ли я видеть в нём образ Божий? Способен ли я быть верным не только в минуты радости, но и в болезни, старости, бедности и скорби? Потому что именно там начинается та любовь, которую благословляет Бог. И именно такая любовь делает двух людей не просто соседями по жизни, а одной плотью и одной судьбой на пути к вечности.

Андрій Поцелуйко: Після райдужного тіла: куди зникає свідомість?

 У людській уяві смерть майже завжди пов'язана з розділенням. Є людина, є її тіло, є навколишній світ — і в певний момент тіло перестає жити, а людина, як ми її знали, зникає. Проте деякі містичні традиції ставлять під сумнів саму ідею, що фізичне тіло є остаточною формою людського існування.

Одне з найзагадковіших учень такого роду міститься у тибетській традиції Дзогчен ("Велика Досконалість» або «Велике Завершення»). Тут існує поняття «райдужного тіла» — ja lü. За традиційними описами, надзвичайно реалізований практик у момент смерті може здійснити трансформацію, внаслідок якої його фізичне тіло поступово зменшується або розчиняється, а сам процес супроводжується світлом. У деяких розповідях тіло зникає майже повністю, залишаючи лише волосся і нігті.

Але головна загадка полягає не в самому зникненні тіла. Вона полягає в тому, що відбувається зі свідомістю після цього.

Якщо сприймати «райдужне тіло» буквально, можна уявити, що людина перетворюється на якусь світлову істоту, яка продовжує жити в іншому вимірі. Проте Дзогчен пропонує значно складнішу картину. Його мета — не створення нового, безсмертного «я», а реалізація того, що називається природою розуму.

Тому після такої трансформації не обов'язково залишається окрема особистість у звичному сенсі. Не йдеться про те, що людина просто залишає фізичне тіло, але зберігає всі свої психологічні характеристики, спогади, бажання та звички, немов переселяючись у невидиме тіло. Навпаки, вищою реалізацією вважається подолання самого обмеженого відчуття індивідуального «я».

Це робить питання «де перебуває така істота?» майже парадоксальним. Якщо свідомість більше не сприймає себе як окрему істоту, то говорити про її перебування в певному місці вже не зовсім правильно.

У тибетському буддизмі для пояснення різних способів прояву просвітленої свідомості використовується концепція трьох тіл — трикаї.

Андрій Поцелуйко: Архетипи інопланетних образів: сучасна міфологія світла, тіні та людської природи

 Образи інопланетян у сучасній уфології часто сприймаються як фантазії про можливі позаземні цивілізації, однак при глибшому аналізі вони виявляють дивовижну схожість із давніми міфологічними архетипами. Так само, як у стародавніх культурах існували боги неба, духи землі, демони підземного світу та мудрі наставники, у сучасній культурі з'явилися власні символічні фігури — нордики, сірі, рептилоїди та комахоподібні істоти. Їх можна розглядати не лише як персонажів уфології, а як відображення глибинних людських страхів, прагнень і уявлень про добро та зло.

У юнгіанській психології архетипи — це універсальні образи й мотиви, які повторюються у міфах, снах, релігійних символах і культурних сюжетах. З цієї точки зору образ інопланетянина може бути не стільки описом зовнішньої істоти, скільки символом певної внутрішньої сили або конфлікту людської психіки.

Одним із найбільш промовистих образів є нордики — високі, світловолосі, майже ідеалізовані істоти, яких у багатьох уфологічних оповідях пов'язують із миром, мудрістю та допомогою людству. Їхній образ легко співвідноситься з архетипом світла: небом, сонцем, чистотою та вищим порядком. Білий колір, який часто асоціюється з ними, у багатьох культурах символізує духовність, істину та наближення до божественного. У міфологічному сенсі це образ небесного посланця — істоти з «верхнього світу», яка приносить знання або попередження.

Андрій Поцелуйко: Психотерапія як простір кооперації різних парадигм

Сучасна психотерапія часто асоціюється з доказовою практикою, клінічними дослідженнями та науково обґрунтованими методами лікування. Однак її історія та сучасний розвиток свідчать про інше: психотерапія є простором, у якому співіснують і взаємодіють різні світоглядні та епістемологічні парадигми. Вона виникла не лише з експериментальної психології та медицини, а й із філософії, гуманітарних наук, феноменології, герменевтики, духовних традицій і практичного мистецтва людського діалогу.

Саме тому психотерапевтичний простір залишається відкритим до методів, які мають різний ступінь наукової перевіреності та різні способи обґрунтування власної ефективності.

У межах доказової парадигми знання формується через систематичне дослідження. Метод вважається обґрунтованим тоді, коли його ефективність підтверджується незалежними дослідженнями, результати можна відтворити, а теоретичні припущення узгоджуються з сучасними даними психології, нейронауки та медицини. Саме ця логіка лежить в основі розвитку когнітивно-поведінкової терапії, EMDR, багатьох сучасних психодинамічних, міжособистісних та інших психотерапевтичних підходів.

Проте поряд із цією традицією існують методи, що походять з іншої епістемологічної культури. До них належать, зокрема, розстановки за Геллінгером, регресивний гіпноз, нейролінгвістичне програмування, окремі напрями енергетичної психології, біодекодування та інші практики. Їхні автори зазвичай не прагнули створювати моделі, які можна повністю описати мовою експериментальної науки. Вони працювали з іншими поняттями — символом, образом, інтуїцією, тілесним переживанням, духовним досвідом, колективною пам'яттю чи системними взаємозв'язками.

Андрій Поцелуйко: Корова як партнер: Маніфест екологічного тваринництва XXI століття

Протягом тисячоліть стосунки людини з великою рогатою худобою будувалися навколо простої формули: корова — це джерело їжі. Людина відбирала тварин за здатністю давати більше молока, швидше набирати вагу, краще пристосовуватися до умов ферми. Так нащадок могутніх диких турів поступово перетворився на високопродуктивний організм, пристосований до життя поруч із людиною.

Але разом із перевагами така модель принесла і залежність. Сучасні високопродуктивні породи часто потребують якісних кормів, постійного ветеринарного контролю, спеціальних умов утримання та значних ресурсів. Вони чудово виконують завдання виробництва продуктів харчування, але майже втратили здатність самостійно існувати в природному середовищі.

Тим часом світ навколо змінюється. Через урбанізацію, зміну структури сільського господарства та залишення земель тисячі гектарів луків, пасовищ і річкових долин поступово заростають чагарниками та інвазивними рослинами. Там, де колись існувала складна мозаїка відкритих просторів, лісу й трав'яних угруповань, сьогодні часто формується одноманітний ландшафт із меншою кількістю видів.

Перед людством постає незвичайне питання: чи можемо ми повернути тварині не лише роль виробничого ресурсу, а й роль партнера у відновленні природи?

Саме тут виникає ідея **екокорови** — нового типу великої рогатої худоби, створеної не для максимальної кількості молока чи м'яса, а для виконання екологічної функції. Це не спроба буквально відтворити вимерлого тура, а створення сучасної, керованої напівдикої тварини, яка поєднує витривалість диких предків із передбачуваністю домашньої худоби.

Андрій Поцілуйко: Хто виграє, якщо бульбашка не лусне?

 Коли на ринку з'являється нова технологія, майже завжди виникають дві протилежні точки зору. Одні переконані, що людство стоїть на порозі нової епохи, інші вважають усе це звичайною фінансовою бульбашкою, яка неодмінно завершиться крахом. Так було із залізницями, автомобілями, інтернетом, мобільним зв'язком. Так само сьогодні відбувається і зі штучним інтелектом.

Однак історія розвитку технологій показує цікаву закономірність. Навіть якщо навколо нової галузі виникає ажіотаж і частина компаній переоцінена, це зовсім не означає, що сама технологія є ілюзією. Найчастіше відбувається інше: переважна більшість гравців не витримує конкуренції, тоді як кілька компаній стають фундаментом нової економіки.

На початку XX століття існували сотні автомобільних виробників. Більшість із них зникла без сліду. Але автомобіль не виявився тимчасовою модою — він змінив світ. Під час інтернет-буму наприкінці 1990-х багато компаній збанкрутували, а біржові індекси пережили болісне падіння. Проте саме з цього середовища виросли Amazon, Google, eBay та інші компанії, які сьогодні визначають цифрову економіку.

Штучний інтелект може пройти подібний шлях. Десятки або навіть сотні стартапів не доживуть до наступного десятиліття. Деякі нинішні лідери також можуть втратити свої позиції. Конкуренція буде надзвичайно жорсткою: одні компанії створюватимуть кращі моделі, інші — дешевшу інфраструктуру, треті — ефективніші бізнес-моделі. Не всі витримають цей марафон.

The Emperor's Sons