Кажуть, що історична «короткозорість», як правило, є наслідком довгих років миру та безпечного побуту. Себто, наслідком суспільної розслабленості. Твердять, нібито війни і глибокі соціальні кризи швидко повертають «колективному зору» чіткість. І що для позитивної зміни історичної оптики громаді необхідне потрясіння. Сигнал «будильника локального апокаліпсису».
Й ось у 2020 році трапилася хороша нагода. Навіть не хороша – ідеальна. Кращого за вірус «будильника» важко придумати. Кращим, можливо, був би астероїд середніх розмірів, метрів так з 200 у діаметрі. Але такі небесні каменюки трапляються раз на тисячі років. А збудники хвороб приходять кожного століття. Бактерії, віруси, мікроскопічні паразити. Програми знищення, з якими не можна домовитися.
Світове мистецтво наповнене історіями про те, як людство зустрічається зі смертельною небезпекою. З чимось таким, що не ведеться на домовленості та компроміси. Наприклад, з «чужими», марсіанами, агресивними кіборгами, зомбаками, реплікантами, розумними комахами й т.п.
У всіх цих історіях «природна» солідарність людської громади врешті-решт перемагає кастовий, расовий, корпоративний та решту різновидів егоїзму. Перемагає, бо ж має очевидний та універсальний фундамент – волю біологічного виду до виживання.
«Короткозорість» в тих історіях виліковується швидко і кардинально. З допомогою героя-рятівника чи без нього. Егоїстичні елементи очікувано зазнають поразки. Громада мобілізується проти ворога, все другорядне відступає перед головним. А потім, після перемоги над абсолютним злом, ті, хто вцілів, солідарно (хоча й трохи накульгуючи) йдуть у майбутнє.
Скидається на те, що тепер усі ці історії віднесли до казково-романтичного департаменту. Бо реальність-2020 їх рішуче перекреслює. Реальне, а не кіношне, людство тижнями і місяцями вдивлялося у те зло, яке прийшло з Уханського базару, відтак махнуло на нього рукою – най ся діє Божа воля – та й пішло займатися своїми справами. Бо ж вірус вірусом, а треба заробляти гроші, платити оренди, відзначати хрестини та гуляти на весіллях.
Мене в усьому цьому цікавить навіть не моральна складова. Тут усе зрозуміло: мораль «людей короткої волі» за визначенням короткозора та ситуативна. Мене цікавить зрима дифузія колективної волі, занепад видової солідарності. Фатальна (у всіх сенсах) відсутність того «центру», звідки мав би транслюватися сигнал про усвідомлення загрози. Адже ми, насправді, й досі не дослідили й не зрозуміли того «чужого», що вільно гуляє нашим світом, забираючи кожного дня десятки тисяч життів.
Ми не знаємо достеменно, з чим маємо справу, наші знання про «чужого» фрагментарні. Інформація про нього фільтрується. Фармацевтичні компанії в авральному темпі розробляють вакцини й публічно не реагують на численні повідомлення про нові мутації. Практикуючі лікарі всупереч затвердженим клінічним протоколам й далі призначають хворим «фуфломіцини». Уряди маніпулюють цифрами і фактами. Медіаексперти підбадьорюють аудиторію та наводять аналогії з минулими епідеміями. Тобто з тими, котрі людство пережило. Не дуже щасливо, але пережило.
Й мало хто ризикує відірвати погляд від запльованої підлоги.
Здається, ми вкотре не наважуємося подивитися у віддалену перспективу, адже чекаємо не на момент глибинного осягнення істини, а на дозвіл, на формальний акт. На той весняний або літній (як хто собі фантазує) день, коли нам оголосять закінчення пандемії й дозволять зняти маски.
Очікуючи, ми делегуємо роль героя (володаря ситуації) комусь більш компетентному, владному, інформованому, психічно твердому. Це делегування насправді не має під собою раціональної бази. Ми про це здогадуємося, навіть знаємо. Й все одно наділяємо ролями героїв тих, хто на весні обіцяв, що «другу хвилю» ми зустрінемо підготовленими, що це буде «гра за новими правилами». Ми вже їм не віримо, але за мовчазною згодою доручаємо їм боротьбу з невідомим вселенським злом.
Чому? Напевне тому, що між нами і «горизонтом розуміння» поставлено фільтри. Перший з них – сліпа віра в шаблони. Віра у те, що можна осягнути будь-яке нове явище через вже відомі аналоги, через умоглядну подібність та аналітичне порівняння. Другим фільтром служить викривлене розуміння свободи.
В черзі до каси огрядна жіночка спускає з носа маску, майже притуляється до мужчини, що стоїть попереду, викладає овочі на стрічку. На чоловікове зауваження гнівно стріпується: «Не командуйте тут, ви мені не начальник!» Так вона захищає те, що відчуває як простір уможливлення своє волі (топос свободи). Хоча, якщо розібратися, це радше звичка до дрібного ситуативного самоствердження там, де жіночка не очікує небезпеки своїм інтересам.
Суспільно значиму сукупність такого самоствердження «людей короткої волі» іноді помилково приймають за самобутнє народне прагнення свободи. Таке самоствердження чинить спротив всім спробам встановити соціальний консенсус щодо тих подій і феноменів, для яких у колективній свідомості не існує «понятійного» шаблону.
Громадянина конкретно запитують: «Чому не носиш маски в громадських місцях?», а він відповідає: «Бо людина не терпить насилля». Йому кажуть про небезпечний вірус, а громадянин відповідає згідно шаблонів, затверджених (схвально прийнятих) середовищем, де він тусує: «Це щось типу грипу чи бронхіту, я не боюся»; «Я вже, напевне, перехворів, бо весною сильно пчихав та не чув навіть запаху власних шкарпеток»; «Все одно всі перехворіють»; «Тета вже перехворіла, трохи відлежалася з температурою, попила парацетамолу, нічого страшного»; «Що я тепер маю з голоду вмерти?».
«Людина короткої волі» чинить шалений спротив зміні оптики. Вона не хоче бачити далеко, «короткозорість» її влаштовує. Погана оптика дозволяє їй не виходити за межі звичної, зручної і теплої побутової проблематики, котра принципово не передбачає існування будь-якого абсолютного зла. Саме лише розуміння, що поряд з тобою реально живе, діє, множиться таке зло є для «людини короткої волі» більш нестерпним, ніж страх захворіти або втратити старшого родича, у якого гіпертонія, підвищений цукор та схильність до тромбозу.
Бо таке розуміння трансформує картину світу, відкриває холодні і безмежні горизонти справжності та задає такі масштаби, серед яких «людина короткої волі» губиться, відчуваючи себе чимось на штиб самотнього вірусу – маленькою беззахисною краплею з білку, жиру і слизу. Свідомо й на тверезу голову зрадіти цьому відчуттю, прийняти цю безжальну оптику, здатна далеко не кожна психіка.
Тому ця людина, руками, ногами й усіма шаблонами, вкоріненими у її свідомості, відбивається від ясного розуміння, змушує себе залишатися у маленькому хатньому світі. У капсулі, де боротьба добра і зла представлена хіба-що на рівні тієї «політики», яку показують в телевізорі.
І залишає великий світ на поталу абсолютному злу.
Комментариев нет:
Отправить комментарий