Андрій Бондар: Апологія ШІ

 Інколи доводиться в реакції ... бачити слова на кшталт "це ШІ", "тю, це ШІ", "та-а-а, це ШІ". Це ніби такий собі побіжний вирок і поблажливе знецінення, але я ставлюся до такого з розумінням. Авжеж, я не малюю це фарбами і руками на мольберті, бо малювати не вмію. Ба більше, я взагалі не вважаю, що це має стосунок до мистецтва чи навіть якогось крафту. Це робиться з автотерапевтичною метою. Щось середнє між творчістю божевільних і холодним рекламним концептуалізмом. 

Але щодо оцієї фрази "це ШІ" мушу сказати лише одне. Вона абсолютно нічого не пояснює. Оскільки я працюю як доморослий дизайнер власної душі (дуШІ), а ніякий не художник, то маю право на всі доступні мені інструменти, до яких мають доступ усі без винятку люди – або безплатно, або за гроші. Або і так, і сяк. Ця діяльність не має комерційної складової і я ні з ким не конкурую за місце під сонцем.

Фраза "це ШІ" не враховує навіть того, що при виконанні окремої мишки іноді доводиться використовувати до п'яти різних програм, з яких чиста ґенерація – лише якась частина. Та й не буває ґенерація "чистою". Іноді потрібно робити десятки дублів, щоб машина зґенерувала те, що потрібно саме тобі. З нею непросто. Точніше, з ними. Бо ніколи не буває, щоб це був лиш один застосунок. Їх зазвичай два або й три. Жепете, Джеміні, Ґрок. Щось за гроші, щось безплатно. Але це дуже цікавий процес, хоч не доводиться купувати полотно, змішувати фарби, з розумним виглядом дивитися в далечінь, їздити на пленери до Седнева і вступати у Спілку художників України. 

Решта ж робиться руцями. На старості літ довелося на якомусь примітивному рівні оволодіти дизайнерськими програмами, вивчити щось про шрифти, композицію, кольори, зацікавитися історією дизайну та її національними версіями. Так, і в тому числі історією мистецтва. Чого вже там. Мистецтво ж належить народу, як сказав один негідник, а не лише якійсь касті бородатих членів спілок. Крім того, у процесі виготовлення мишок я користуюся своїми ідеями і своїми текстами. Не беру їх ні в ШІ, ні в Ґрамші, ні в Мамардашвілі, ні в Бродського, ні в Спасокукоцького. Для мене це паратворчість, хобі.

Мені їх ніхто не замовляє, крім мене самого. І мого власного підходу до реальностей, які мене оточують і які живуть у мені. Крім того, я нікого це не змушую лайкати і нікого не позначаю й не теґаю в коментах, як роблять деякі мої френди з плодами власної життєдіяльності та творчості. Ну, я просто це показую. Але вибачте: тут усе добровільно. Всім цьомки. Це був не ШІ.