Філософська формула Рене Декарта cogito, ergo sum — «мислю, отже існую» — стала одним із найвідоміших висловів в історії філософії. У ній Декарт намагався знайти таке знання, яке неможливо поставити під сумнів. Якщо я сумніваюся в усьому — у світі, власному тілі, сприйнятті, навіть у правильності своїх міркувань, — залишається принаймні одне: сам факт того, що відбувається цей акт сумніву. Якщо я сумніваюся, то певним чином існую як той, хто сумнівається.
Проте тут виникає цікаве питання: чи справді для цього необхідне саме мислення? Чи потрібно мені міркувати, робити висновки, аналізувати або формулювати судження, щоб переконатися у власному існуванні?
Можливо, ні.
Адже перед тим, як я починаю щось осмислювати, я вже можу щось переживати. Я можу відчувати біль, холод, страх, задоволення, звук, колір або просто усвідомлювати якусь присутність досвіду. Мені не обов'язково знати, що спричинило цей досвід, і не обов'язково правильно його інтерпретувати. Я можу помилятися щодо зовнішнього світу, але сам факт того, що мені щось дано у переживанні, здається більш безпосереднім.
Наприклад, я відчуваю біль. Я можу помилитися щодо його причини. Можливо, я неправильно визначив місце болю, неправильно зрозумів стан свого тіла або навіть перебуваю в ілюзорній ситуації. Але якщо я усвідомлюю біль як біль, то сумнів стосується вже не самого факту переживання, а його пояснення.
Я можу сказати: «Можливо, те, що я бачу, — ілюзія». Але щоб виникла сама ілюзія як переживання, вона вже повинна бути якимось чином присутня у свідомості. Я можу сумніватися в тому, що саме я переживаю, але важче заперечити сам факт переживання, яке в цей момент усвідомлюється.
Тому Декартове «я мислю» можна спробувати прочитати ширше. Йдеться не лише про раціональне міркування. Саме слово cogito походить від латинського cogitare, а Декарт уживає поняття мислення у значно ширшому сенсі — як те, що відбувається у свідомості: сумнів, уявлення, бажання, відчування та інші психічні акти.
Тоді фундаментальний аргумент можна сформулювати дещо інакше:
я усвідомлюю переживання — отже, не можу заперечити власну присутність у цьому акті усвідомлення.
Це зміщує центр уваги з мислення на усвідомлення.
Важливо, однак, не робити з цього надто сильного висновку. Усвідомлення переживання не обов'язково доводить існування світу таким, яким ми його сприймаємо. Якщо я бачу дерево, я можу помилятися щодо самого дерева. Можливо, переді мною не дерево, а галюцинація, сон або якась інша форма досвіду. Проте залишається сам факт: є певне переживання дерева.
Отже, можна розрізнити два рівні.
Перший — це те, що я переживаю. Тут можливі помилки: предмет може бути не таким, яким здається; відчуття може бути оманливим; сприйняття може спотворювати реальність.
Другий — це сам факт усвідомленого переживання. І саме він може виявитися фундаментальнішим за будь-яке знання про його причину.
У цьому сенсі питання «чи існую я?» набуває іншого значення. Якщо під «я» розуміти певну сталу особистість, тіло, біографію або навіть конкретний набір властивостей, тоді сумнів залишається можливим. Але якщо «я» — це той, для кого зараз існує переживання, тоді сам акт усвідомлення вже вказує на певну форму існування.
Цікаво, що тут навіть не потрібно починати із сумніву. Декарт приходить до існування через мислення і сумнів: «я сумніваюся, отже, я мислю; я мислю, отже, існую». Але можна піти ще на крок назад і запитати: а що робить можливим сам сумнів?
До того, як я скажу «я сумніваюся», вже має бути певний досвід, який я усвідомлюю. До того, як я сформулюю думку про біль, біль уже може бути пережитий. До того, як я почну міркувати про власне існування, щось уже відбувається у полі свідомості.
Тому замість «я мислю, отже існую» можна запропонувати більш первинну формулу:
«Я усвідомлюю — отже, я є».
Це не обов'язково заперечує Декарта. Радше це спроба відкрити глибший шар його інтуїції. Можливо, певність нашого існування виникає не тому, що ми здатні правильно мислити про себе, а тому, що навіть помилка, сумнів, ілюзія чи відчуття вже є чиїмось переживанням.
Ми можемо помилятися щодо світу. Можемо помилятися щодо власного тіла. Можемо помилятися щодо причин своїх відчуттів. Можемо навіть помилятися щодо того, ким саме ми є. Але поки є усвідомлене переживання, залишається те, що важко усунути самим сумнівом: є факт переживання — і в ньому певним чином присутнє «я».
Можливо, тому найпервинніше філософське питання звучить не «що я думаю?» і навіть не «що існує?», а простіше:
«Що означає те, що я усвідомлюю?»
І саме тут «cogito» перестає бути лише доказом існування мислячої істоти. Воно перетворюється на вказівку на загадковий факт: існування відкривається нам не десь поза досвідом, а вже в самому факті того, що щось нами переживається й усвідомлюється.

Комментариев нет:
Отправить комментарий