З часом він справді стає дедалі гострішим, неспокійнішим, чутливішим, аналітичнішим (в кого, звісно, яким, але неспокійнішим це точно). Це приблизно те саме, що от ви несподівано отримали у подарунок на свій день народження милого цуцика. І такий він, божечки, кумедний, і такий він гарнісінький, той песик!.. Та от біда: постійно щось нюшить, постійно щось тягне, постійно гризе все, що бачить, і завзято лиже собі яйця (і хоч останнє дійство – найбезневинніше, проте таки змушує вас ніяковіти, коли дло вас приходять які шановні гості, а надто – панянки). Ба більше: шкода й збитки від такого поводження тієї милої істоти – щодень більші. Спочатку то вас розважає, потім бентежить, потім гнівить, потім “дістає”, а потім вганяє в печаль, бо ви не знаєте, як всьому тому зарадити. І від того ви спочатку усміхнені, потім збентежені, потім гнівливі, потім роздратовані, а потім опечалені.
Той пес дуже схожий на наш розум. Він теж постійно щось нюшить, вишуковує, гризе й вилизує. І з часом ви відчуваєте від того лише неспокій, тривожність, печаль (а найчутливіші натури – ще й скорботу).
У випадку з песиком найпростіше, звісно, відлупцювати його як слід – раз і вдруге – застукавши “на гарячому” (хай би яким цинічним то може здатися). Як у випадку з розумом – заборонити йому думати про те, те і те. Але у песика така природа – нюшити, шукати, тягти, гризти. Як і в розуму така природа – думати. І цих обох неможливо примусити того не робити.
У випадку з песиком можна побризкати його “улюблені” речі спеціальним спреєм, що містить трохи перцю. Як у випадку з розумом можна “насвинячитися” пивом чи якою милішою трутизною, а чи й “забити косячка”. Але спрей має властивість вивітрюватися, як і алкоголь чи дим – розпадатися на всякі молекули, з якими ми звично розлучаємося у вбиральні.
У випадку з песиком можна зачинити його у ванній. Як у випадку з розумом – “зачинити” його в повторенні яких магічних слів (“ом мані падме хум”) або молитов. Але раніше чи пізніше вам таки доведеться випустити песика (і то він вже дасть собі волю!), як у випадку з розумом – неможливо весь час повторювати одне й те саме, хай навіть то буде й молитва.
У випадку з песиком можна не зважати на ту його поведінку і дати йому мотлошити все, ніби воно не ваше. Як у випадку з розумом – не зважати на те, про що він думає, дати думкам вільно крутитися в голові, як наче вони зовсім не ваші (я, до слова, так і роблю). Але це лише тоді, коли вам зовсім не шкода нових шпалер, туфлів і тієї всячини, яку той песик нівечить, і якщо до вас не ходять гості. А не шкодувати за тим усім – до лиха складно. Як у випадку з розумом – до лиха складно вважати думки у своїй голові не своїми.
Щодо песика, то фахівці радять більше гуляти з ним надворі й придбати для нього спеціальні іграшки та жуйки (желатинові кістки, приміром). Як у випадку з розумом теж можна такі “жуйки” йому підкинути – хай жує. Наприклад, прокинувшись уранці, задатися проблемою, а скільки ж комарів проіснувало на планеті у період між моментом смерті Наполеона Бонапарта (5 травня 1821 року, 17:49) до моменту народження Альберта Айнштайна (14 березня 1879 року, 11:50) – якась визначена кількість тих істот таки точно проіснувала, але хто знає ту точну кількість? Або: куди розлітається Всесвіт? (бо вчені кажуть, що він розширюється наче гумова кулька, яку надимають, але не кажуть, у чому – бо якщо ні в чому, то він і не розширюється, а якщо в чомусь, то це і не Всесвіт, а лише його частинка, і якщо ця частинка роздимається, то як гидко на те дивитися всій решті)...
Але найнайпростіше у випадку з песиком – повірити, що ваш песик вас любить і то так проявляє свою до вас любов. Як у випадку з розумом – повірити, що печалування – це теж прояв чиєїсь до вас любові.
Як там сказано у поета? “Привіт, печаль. Заходь, печаль”.
Комментариев нет:
Отправить комментарий